Эрик Ларсон - Постріл із глибин

Звичайно, Веддіґен та його підводний човен були винні в тому, що сталось, але конструкція крейсерів — їхні поздовжні бункери для вугілля — суттєво збільшила швидкість затоплення, а отже, і кількість загиблих людей. Коли корпус пробивала торпеда, бункер дуже швидко заповнювався водою, призводячи до значного дисбалансу корабля.

Ця катастрофа мала й інші наслідки: два крейсери зупинилися, щоб урятувати вцілілих із команди першого корабля, і через це самі стали легкою здобиччю. Адміралтейство видало наказ, що забороняв великим британським військовим кораблям допомагати постраждалим унаслідок атаки субмарини.

Протягом осені та зими 1914-го субмарини Німеччини привертали все більше уваги президента Вільсона. Їхня морська стратегія змінилась, і загроза втягнення Америки у війну ставала дедалі серйознішою. Інцидент з «Aboukir» та ряд інших успішних атак на британські судна з субмарин примусили німецьких стратегів інакше подивитися на їхні можливості. Виявилося, що підводні човни набагато витриваліші, ніж очікувалось, і становлять серйозну загрозу. Вони добре вписались у «партизанську» стратегію Німеччини з поступового ослаблення британського Великого флоту. Крім того, субмарини мали ще одне застосування. До кінця року Німеччина зупиняла комерційні судна, що виконували важливу роль у постачанні спорядження та провіанту військам Союзників. Спочатку цим займалися великі допоміжні крейсери — колишні океанські лайнери, які перетворили на військові кораблі, — але більшість із них була знищена потужними військово-морськими силами Британії. Субмарини ж являли собою ефективний засіб для продовження операції.

Субмарини також підвищували ризик того, що американський корабель можуть затопити помилково або постраждають громадяни США, які подорожують на суднах Союзних країн. На початку 1915-го ця проблема постала особливо гостро. 4 лютого Німеччина оголосила води навколо Британських островів «театром військових дій», і це означало, що ворожі судна будуть атаковані без попередження. Це оголошення несло в собі особливу загрозу Британії, адже, як острівна держава, вона імпортувала дві третини їжі й повністю залежала від морського транспорту [87] Цифру у дві третини я взяв у Black, «Great War», 50. . Кораблі нейтральних країн теж наражалися на небезпеку: Німеччина попередила, що через схильність британців підіймати не свої прапори командири субмарин не можуть покладатися на ці ознаки, визначаючи нейтральність судна. Нову кампанію Німеччина виправдовувала реакцією на блокаду, яку почала Британія: британські військово-морські сили намагалися перехопити весь вантаж, направлений до Німеччини. (У Британії було майже вдвічі більше субмарин, ніж у Німеччини, але використовувались вони здебільшого для захисту берегів, а не для того, щоб зупиняти комерційні судна.) Офіційні представники Німеччини скаржилися, що Британія навіть не намагалася розібратися, мав вантаж військове призначення чи мирне, і звинувачували британців у тому, що вони прагнуть спричинити голод серед мирного населення та «приректи все населення Німеччини на смерть» [88] Телеграма, Count Johann-Heinrich von Bemstorff to William Jennings Bryan, 7 лютого 1915 p., також див. додаток «Меморандум уряду Німеччини», «Міжнародні відносини». .

Але Німеччина так і не визнала, що якщо Британія просто конфісковувала вантаж, то німецькі субмарини топили судна та вбивали людей. Німецькі командири наче зовсім не бачили різниці. Адмірал Шеер, німець, писав: «Хіба це так важливо з гуманістичної точки зору, чи є військова форма на тисячах людей, що тонуть, чи вони належать до екіпажу комерційного судна, яке постачає їжу та спорядження ворогові, цим подовжуючи війну та збільшуючи кількість жінок і дітей, які страждають під час війни?» [89] Scheer, «Germany’s High Sea Meet», 218. Адмірал Шеер досить холодно сприймав людські втрати у війні та роль субмарин у наступі Німеччини. «Чим рішучіше йтиме війна, тим швидше вона закінчиться; якщо скоротити тривалість війни, ми врятуємо незліченну кількість життів та ресурсів, — писав він. — Отже, субмарина не може жаліти екіпажі пароплавів — вона повинна топити їх разом із кораблем. Серйозність ситуації вимагає від нас позбутися будь-яких докорів сумління — вони більше не доречні». Такий підхід, за його словами, вимагав повного використання потенціалу субмарин. «Ви ж не вимагаєте, щоб літак атакував ворога з землі», — писав Шеер. Неспроможність на максимум використовувати можливість субмарин атакувати зненацька — це «нерозумно та не по-військовому». Крім того, казав Шеер, Німеччина чітко дала зрозуміти ворогові свої наміри, окресливши зону військових дій та попередивши кораблі щодо неї. Отже, якщо субмарина потопить комерційний корабель «разом з його екіпажем та пасажирами», то провина за це лежить на самих жертвах, які «знехтували попередженням та свідомо наразили судно на ризик бути торпедованим» (220,221,222—23,228).