Андрій Цаплієнко - Книга змін

Міст був виразною межею війни і миру. Чіткою, зрозумілою. Це зовсім не означало, що, залишаючись перед мостом, ти не ризикував потрапити під обстріл. Але, проїхавши під бетонною секцією, ти автоматично ставав мішенню для снайперів сепаратистів. А якщо рухатися далі, у тебе з’являлося все більше шансів почути, як свистять міни і як вони після глухого сухого вибуху розсипають осколки. Швидше, швидше, різкими рухами керма змушуючи машину вивертати ліворуч і праворуч дорогою, всіяною сталевим сміттям війни. Отак доводилося їхати на базу добровольців у центрі села.

Ліворуч, у розбитому вікні продірявленого осколками «мерседеса», показалася церква. Здалеку вона здавалася неторканою, але ближче можна було розгледіти діри в золотих банях.

Комроти Леопард, проїжджаючи повз церкву, хрестився. При цьому не випускав із поля зору полотно засніженої дороги. Особливо її правий бік. Звідти могли щедро накидати ВОГів ворожі диверсанти, які виходили з Донецька в довгі посадки між позиціями бойовиків і добровольців.

«Танками звідси вони не попруть, — думав Леопард, оглядаючи дорогу, — але я, про всяк випадок, поставив би зліва мінне поле та зо дві еспегешки».

Так він казав собі щоразу, коли проїздив ділянку траси від мосту до своєї позиції. Спиняло його тільки розуміння того, що сепари по цьому полю вже розкидали свої міни та пастки-розтяжки. Посилати бійців і ризикувати ними Леопард ніколи не стане, не маючи на те серйозніших причин, аніж свої підозри.

Відкритий простір зліва наводив на думку, що зараз хтось тримає тебе під прицілом. Утім, і з правого боку, того, що був «своїм», за пробитим і побитим «мерседесом» стежили уважні очі снайперів. Про тих, хто проводжав проїжджу машину спокійним поглядом з руїн по лівий бік дороги, Леопард взагалі не думав. Навіщо хвилюватися, вони ж свої. Він думав лише про те, як не проїхати повз ледь помітний провулочок, що утворився між двома сусідськими будинками. Проїзд можна було і проскочити. Кутова халупа розвалилася від прямого влучення снаряда, і дерев'яний паркан відкинуло так, що він майже перекрив дорогу. Але залишався проміжок, його цілком вистачало для проїзду однієї машини. Дві тут не розійшлися б. Тому провулок теж слід проїжджати швидко. Дві машини, що не в змозі роз’їхатися, можуть стати випадковою мішенню для великого калібру.

«Мерседес» жваво прошмигнув у цей проміжок. Його кілька разів підкинуло на вибоїнах. Під днищем щось гримнуло, звісно, не так сильно, як ВОГ, випущений із підствольника, але досить голосно, щоб напружитися. «Казна-що ввижається», — сказав собі Леопард, але, про всяк випадок, відразу ж загнав машину в укриття, тільки-но заїхав на базу п’ятого батальйону. «База», щоправда, це надто гучне слово для покинутого будинку з вибитими вікнами, чия головна перевага — це глибокий підвал із бетонними перекриттями. Зате під час обстрілів тут було спокійно, тихо й тепло. Горіла буржуйка, на газовій плиті кипів чайник, і заспокійливо, як велика мирна домашня тварина, бурчав генератор. На столі лежали хліб, пластиковий пакет із розчинною кавою і копчене сало, що від нього будь-якої миті кожен із бійців, який повертався з завдання, міг відкраяти шматок і вгамувати перший порив голоду. А потім налити собі миску гарячого борщу з ароматом зелені та домівки.

Кухар, невисокий чоловік середніх років із кучерявою широкою, як у царя Ассирії, бородою, готував неймовірно смачно. Узагалі-то він за фахом був стрілець-кулеметник, але в першому ж своєму бою впав у панічний ступор. А Леопард ніколи не дорікав своїм людям боягузтвом. Нічого він не сказав і бороданеві, тільки відправив його на кухню вивчати кулінарні премудрості. І той перевершив усі очікування. Він навчився готувати так добре, що зумів повернути повагу товаришів, які були з ним в одному бою і бачили, як панічно він учепився в кулемет, так і не зробивши жодного пострілу. Кухар — теж потрібна військова професія. І не менш важлива, ніж стрілець.

Наразі борщу не було. Люди Леопарда з похмурими обличчями сиділи за столом, час від часу хапаючи зашкарублими пальцями хліб.

— А ти борщику, командире? — з надією спитав кухар. Але Леопард, подивившись на обличчя побратимів, відмовився. Вони чекали на його відповідь.

— Вони? — спитав його заступник на прізвисько Мозес. Він любив хрипко, на армстронґівський манер, наспівувати «Go down Moses», через що й отримав таке псевдо.

— Вони, друже Мойсеюшку, — зітхнув важко Леопард. У відповідальні моменти, коли комроти давав своєму заступникові небезпечні доручення, він називав його саме так, довірливо, — Мойсеюшко. Але нині ніяких доручень не було. Довготелесий, із великими очима та пухкими губами Леопард видавався людиною м’якою, хоча за небойовою зовнішністю ховалися рішучість і підступність природженого воїна, який цінував своїх і був нещадним до чужих.