Андрій Цаплієнко - Книга змін

— Я військовий. Професіональний військовий. Я себе не бачу поза армією, поза структурою, — так він казав своєму товаришеві, розвіднику Толику, з яким розговорився відверто на позиції біля Дебальцевого. — Я не любив Майдану, не розумів його. Але я бачив, як розвалюють армію та силові структури. Розвалюють усе ті ж люди, які з насолодою топтали прапори своєї країни. А я їй давав присягу, своїй країні. І Батьківщина для мене не Донбас чи Київщина. Батьківщина — це ж уся Україна.

Хлопець жив у Слов'янську. Тут його добре знали. Міліція, спецслужби, чиновники. Ніхто з його знайомих не здивувався, коли молодий чоловік звільнився з внутрішніх військ. Але тут стався крутий віраж у його долі. Утім, він сам увійшов у поворот на повній швидкості відчайдушного боліда.

Ввічливі «зелені чоловічки» захопили міліцію в Слов’янську. Потім будівлю Служби безпеки. Потім змінили владу в місті, відтіснивши всіх прихильників України «за поребрик». Ох, хлопець так не любив це слово. Чуже, зверхнє. Бородаті дядьки, які танцюють з автоматами в ресторанах. Бойові машини десанту з триколорами на очах байдужих водіїв «ланосів». Це все те, від чого він повинен захищати свою країну, адже присягу ніхто не відміняв.

Він довго думав, чому саме його місто вони обрали за мішень. Звичайне донбаське містечко зі слідами промислової депресії нічим не відрізнялося від інших одноповерхових міст українського сходу. Залізнична станція? Але ж є поряд і Дебальцеве, і Краматорськ. Корисні копалини? Сіль, газ? У сусідньому Артемівську солі більше, а видобуток газу не так просто організувати з нуля, особливо якщо хтось могутній ставить палиці в колеса мрійливим геологам.

І Графа раптом осяяло. Єдине, чого не було ніде на Донбасі, але було в його місті, — це назва. Річ у назві міста. Слов’янськ. Вони ж хочуть зробити нову імперію, збурені ідеєю панславізму. Звільнення слов’янських земель від укрів має розпочатися звідси, зі Слов’янська. Цілком у дусі ситих політтехнологів, котрі рулили цією війною в перші її дні. Його рідне місто, не спитавши в сотень тисяч жителів, круглолиці московські дядьки просто призначили сакральною жертвою.

І ось тоді він повернувся добровольцем. Туди, де з активістів Майдану збирали ненавчені батальйони. У Національну гвардію.

Ідея виникла відразу. Обговорювати її не було з ким. Молодші командири надто молоді та недосвідчені. Старшим він не довіряв. І тільки гучноголосий високий генерал із першого погляду викликав повагу. Цей генерал був якийсь особливий. Планував операції легко й витончено, а потім ходив на бойові виходи разом зі звичайними солдатами, щоб переконатись у слушності своєї тактики. Зі стратегією в генерала теж усе було гаразд. Але для виконання стратегічних завдань у країни бракувало сил. Для того щоб блокувати Слов'янськ, знайшли тільки пару тисяч воїнів. Та й то лише після того, як вороги розстріляли капітана Геннадія Біличенка. Утім, Сен-Жермен ще до цього розстрілу розумів, що на його батьківщині йде війна. Капітан — її перша жертва, випадкова й від того ще трагічніша.

— Я зможу зайти в місто й лишитися там, — говорив молодий чоловік, а генерал уважно слухав. — І, якщо пощастить, долучитися до банди. У вас є інформатори в банді?

— Ні, — відповів генерал. — Таке враження, що в цьому місті всі проти нас.

— Але я ж звідси. І я не проти, я за, — сперечався з генералом упертий боєць.

— Чому ти думаєш, що в тебе вийде?

— Я місцевий. Я служив у ВВ. А ВВшники і майданівці одні одних не люблять.

— Це правда, — погодився генерал. Він часто й сам ставав буфером між відчайдушними бійцями майданних сотень, винахідливими конструкторами катапульт, спритними метальниками коктейлів, і офіцерами внутрішніх військ, котрі так уперто не бажали зватися гвардійцями. А генералу подобалося слово «гвардія». І його зухвалому співрозмовнику теж.

— Вони все знають про мене. Знають, що я звільнився. А їм, напевне, потрібні колишні вояки, які мають зуб на Майдан. Тільки вони не знають, що я служу знову.

— Слухай, друзяко, — сказав настирному хлопцеві генерал, але не по-батьківськи, а радше по-товариськи, мовби старший хуліган у дворі давав настанови молодшому. — А як ти назад виходитимеш? Залізти на сусідську яблуню легко. Весь фокус у тому, щоб злізти з неї.

— Нічого, генерале, розберемося, — він підморгнув старшому військовому начальнику, і той дуже постарався не почути, як перед високим званням зникло статутне звертання «товаришу».