Андрій Цаплієнко - Книга змін

Він розповідав своїм дітям про Балаклавську битву, про те, що фраза «тонка червона лінія», яка означала звитягу та мужність військових, з’явилася саме тут, коли перший в історії журналістики військовий репортер Вільям Рассел, сидячи на пагорбі, спостерігав розгром шотландського загону в червоних мундирах, який вишикувався в ланцюг і люто відстрілювався.

Він полюбляв до речі й не до речі цитувати Альфреда Теннісона, який написав про цей розгром своє славнозвісне: «Yours not to reason why, yours but to do and die». Він з дитинства пам'ятав і описи солдатів першої севастопольської оборони, зроблені графом То летим. І, подібно до одного з побачених графом воїнів, намагався в дитинстві їсти кавун із хлібом. Смак йому відразу не сподобався, але він казав собі: «Толстой вважає, що це смачно!» — і з допомогою великого письменника запихав у себе чорну плоть хліба і червону плоть кавуна.

Він разом зі своїми дітьми перелазив через огорожу, аби потрапити в Херсонес, — як справжній севастополець, — і розповідав їм про Іфігенію, про грецьких колоністів, про фільм «Пригоди Буратіно» та про князя Володимира. А потім його донька, закутавшись у картатий теплий плед, сиділа за колонадою на білій веранді і, вдихаючи аромат трав'яного кримського чаю, дивилася, як поверхнею Артбухти ковзає біле вітрило.

Він був щасливим у цьому місті. Але місто його зрадило, на що, як виявилося, не треба багато часу. Це так само легко, як зламати присягу. Щоб потім, на старості, пенсія, як у Москві. Він думав, що Севастополь був вічно молодим, а місто виявилося старим військовим пенсіонером, який доживав віку в мріях про нездійсненне вчора.

«Вони, певне, вважають себе героями, — намагався зрозуміти репортер, — але герої йдуть у бій з відкритими обличчями, а не затуляються масками». Ці, у масках і з георгіївськими стрічками, залишивши собі гаманці та документи, сховали свої коротконосі «Макарови» й забралися геть на потужних джипах.

— Это вас, милая девушка, с Восьмым марта! — криво посміхнувшись, сказав журналістці міліціонер на найближчому посту між Севастополем і Сімферополем. Тут явно знали про подію зі стріляниною.

— Вони всі проти нас! Вони всі разом! — прошепотіла дівчина, розмазуючи сльози по щоках.

Діагноз її супутникам змогли поставити лише в Києві. Зламані ребра, пробита легеня, травми голови.

Через кілька днів вона сиділа у вагоні. Поїзд відвозив її до Києва. Жінка була не сама. Її мама приречено дивилась у мокре від дощу вікно, а донька гортала різнобарвні сторінки дитячої книжки. «Мене не били, — думала журналістка, — але вбили морально». Їй треба звикати до нового для себе статусу. «Біженка, — вперше сказала вона собі. — Чи не перша біженка». Їй здавалося, що біженці — це герої репортажів про війну. А за вікном усе ж була не війка, а дощова рання весна.

Журналістка не знала, що війна вже йде. Поїзд тікав від неминучості в невідомість. Але це була, невідомість не темна, а світла. «Все буде добре-добре-добре», — упевненим тамтамом відбивали колеса. І вона задрімала під цей ритм, і усмішка блукала її обличчям. А за вікном кружляв над степом птах, широко загрібаючи крилами повітря, в якому раптом стало багато кислого присмаку металу. Так тут буває перед грозою.

Кава біля пам'ятника Тарасові Шевченку була найсмачнішою в місті. Україна, мені здавалося, чіплялася за місто, що відпливало, всіма способами, всім, що мала в арсеналі красивого та комфортного. Навіть кава брала участь у боротьбі за симпатії. Відкрита веранда, збита з дерева, і цупкий сірий папір із надрукованим меню — від усього цього віяло стабільністю та достатком. І дівчина, котрій ми докучали питаннями про рецепти страв, не супилась, а мило, навіть дещо задерикувато всміхалась. Щойно я мав пряме включення з чоловіком на ім'я Вадим. Його напористість, характерна для донецьких степів і териконів, могла спочатку налякати надто інтелігентних співрозмовників. Про що б не йшлося, — хай навіть про рецепти страв у кафе, — він завжди говорив жорстко, вагомо і навіть агресивно, чітко позначаючи та захищаючи територію своїх інтересів. Такою була форма самозахисту, вельми необхідна для виживання в цій непростій і жорстокій частині Європи. Багато хто звик тут розмовляти саме так, і нема на те ради. Однак за дещо важкою манерою розмови Вадима проглядали потужний інтелект, освіченість та патріотизм — ті якості, що могли зробити його лідером. Він був людиною слова, відкритою для дружби з новими людьми.