Віктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

У госпіталі я пролежав недовго. На додачу до поранених у мене почалося запалення легенів, і лікарям довелося таки добре поморочитися зі мною. Гупан їздив до Києва і дістав сульфідин, це мене врятувало. Але декілька днів і ночей я молов чортзна-що, а Антоніна сиділа біля ліжка і слухала.

Валерик, який потрапив до госпіталю разом зі мною, запевнив, що в основному я освідчувався в коханні й виконав за ці кілька діб норму на все життя… Валерик виписався раніше і поїхав на Чорноморський флот. Він квапився: товариші воювали вже десь аж під Бєлградом.

Попеленко, коли з бандитами було покінчено, несподівано пішов працювати в міліцію. Його служба в «яструбках» дістала, таким чином, логічний розвиток. Його старший сни, спостережливий Василько, також через деякий час пішов по батькових слідах. Отож, як образно і яскраво писала ожинська районна газета, виникла «нова династія людей у синіх шинелях», Попеленко, як виявилося, був хорошим міліціонером, але ніяк не міг дослужитися до звання молодшого сержанта, бо припускався похибок у такій галузі, як боротьба з самогоноварінням.

Цю Попеленкову біду я добре знав, бо «яструбок» знову опинився під моїм керівництвом. Після того як я одужав, Гупан запропонував мені поїхати в Київ, до вищої міліцейської школи. Він хотів, щоб моє знайомство з законом, про який він колись уночі прочитав мені таку коротку лекцію, було продовжено на іншому рівні. Поміркувавши, я згодився. Антоніна поїхала разом зі мною. Наше весілля відбулося у Глухареві взимку. Весільними були Сагайдачний й Глумський.

Гончарний заводик до зими знову задимів. Щоправда, ніхто вже не робив таких глечиків, як Семеренків. Трохи згодом, у мирний час, коли хліба стало досхочу й люди могли зайнятися мистецтвом, з Києва семеренківські глечики приїздили наукові співробітники, щоб виставити їх у музеї.

Баба Серафима знову пішла працювати у зав’ялювальний цех. Нікому було замінити Кривендиху, і баба сказала голові, що вона давно вже так ужарилася, що може сто років стояти коло печей, «ніби живий мумій».

Ми з Антоніною пробули в Києві три з половиною роки. Відверто кажучи, нам було нелегко. Дуже навіть нелегко. У сорок п’ятому, раннім літом, у нас знайшовся син, а в сорок сьомому дочка. Люди без квартири і твердої зарплати, ми поводилися дуже необачно. Але, признатися, не шкодували.

В Ожині, куди ми повернулися з дітьми, для мене розпочалося нове, дуже складне життя. Неспокійне і тривожне. Але то вже інша історія…

Побоювання Сагайдачного справдилися. У січні сорок п’ятого старого — підкравшись до вікна — застрелив колишній помічник і дружок Горілого па прізвисько Глузд. Того дощового ранку на Інші він, шостий, зумів переплисти річку й утекти. Історія з грішми не довго залишалася таємницею. Глузд вирішив помститися на Сагайдачному за загибель групи.

…Тієї ночі старий сидів коло каганця, курив тоненьку цигарку й читав книжку. Як потім з’ясувалося, то був томик Ренара.

Глузд заховався в УРі. Коли я дізнався про це, то відпросився у начальника школи і приїхав до Глухарки. Шестеро саней з міліціонерами і «яструбками» привів Гупан до УРу. Ми вистежили Глузда в одному із старих дотів. Він одстрілювався, аж доки дот не закидали гранатами.

Сагайдачного поховали на маленькому цвинтарі біля Грушевого хутора, де він прожив самітником майже тридцять років. Томик Ренара а рудими плямами на сто двадцять третій сторінці до цього часу зберігається у мене. Там, до речі, були такі рядки:

«Моя остання прогулянка була обов’язком вдячності. Я дякував деревам, вулицям, полям, річці, черепиці покрівель.

Тут тільки я живу, як завжди хотів би жити.

Тож коли я покину наших жорстоких братів і поїду до Парижа разом із Глорієттою, тут залишиться більша частина мого серця…»

Як і заповідав Сагайдачний, над його могилою поставали обеліск із червоною зіркою.

ТТ — автоматичний пістолет зразка 1930 року.

Ереси — реактивні снаряди.

Ріжок — зігнута обойма для автомата ППШ. ППС. Кругляк — автоматичний диск (розм.).

УПА — так звана «Українська повстанська армія», націоналістичні збройні банди.

Східняки — у бандерівців презирливе прізвисько жителів східних областей України.

Катеринин батько — персонаж «Страшної помсти» М. В. Гоголя.

Скорочена назва гармати калібру сто п’ять міліметрів.