Віктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

Здається, нема нікого. Порожньо! Дозволяю собі трохи полежати на землі. Головне зараз — не розслаблятись, не піддатися хибній думці, що мети досягнуто.

Спершу перебинтовую ногу. Пальці чужі, стирчать розчепірені, як сучки. Бинт поважчав, він мокрий від крові. Дістаю другий індпакет. Змінюю пов’язку, а очі склеплюються. Якщо дозволити собі, можна заснути враз, незважаючи на озноб та холод. Заснути, наче скам’яніти, з бинтам у руці.

Зав’язую бинт, намотую онучу. Од підніжжя пагорба долинає невиразний гомін. Дістаю із сидора німецький складаний шомпол, згвинчую його, прочищаю йоржиком ствол МГ, щоб не залишилось там землі.

Світає. Здається, немов дощові краплини самі наливаються світлом. Вони несуть на землю світло з-за хмар, де хазяйнує сонячне проміння.

Уже поблискує річка. На її тлі проступають силуети берізок і сосонок, що ростуть рядом. Тепер я бачу, які вони криві та миршаві. Їм тут холодно, незатишно, але вони вчепилися та й тримаються за висотку, як справжні солдати. А може, колись тут росли високі стрункі дерева, а їх позрізало снарядами?

Коли світла вже стає досить, щоб проявити всю вершину, я бачу рештки траншей і бліндажів, розщеплені окоренки колод, що стирчать із землі, вирви, уже порослі травою. Коли точилися бої, не одну тонну металу вгатили в оцю висотку. Тільки криві деревцята й уціліли… Звичайно ж, пагорб помітний, як зуб у роті немовляти. Але кращої позиції для НП — спостережного пункту — в окрузі немає.

Обираю собі зручний окопчик край пагорба, під двома берізками. Обережно вивільняю сошки із тримача і встановлюю свій кулемет дулом до дороги. Виглядаю з трави. Піді мною, метрів за сто п’ятдесят, світліє серед темного ще лугу дорога на Ожин. Тут вона ніби розтрубом, розширюючись, спускається до річки. Шепіт долинає з верболозу, що росте коло кювету, ближче до горба. За дорогою уздовж річки чагарник тягнеться густими зеленими острівцями. На тому березі Інші — широка пляжна смуга. Позиція у мене чудова. Круговий огляд.

Перевіряю орієнтири, зони обстрілу. Дві гранати кладу перед собою на пісок. Тепер, щоб узяти висотку, їм потрібен буде щонайменше міномет. Нехай приправлять!

Ну, усе готове. Все гаразд. Хвилювання і страхи зникають, навіть біль трохи вщухає. Струна ходить у нозі не з такою люттю та злістю, як уночі. От тільки холод дошкуляє. Треба терпіти. Недовго лишилося.

Уже все довкола посвітліло. Видно розводдя від бистрої течії на річці. Світ оживає, нічна тиша розсіюється. Над головою у мене проноситься стриж. У бору покрикує сойка. Добре, що сойки не люблять жити коло річки, інакше я не зміг би так тихо піднятися на пагорб.

Дивні звуки долинають з-за бору. Немовби хто невміло й несміливо подув у флейту, наздогад перебираючи клапани. Звуки б’ються один об одного, дзвенять, дрижать, переливаються. Я завмираю, очікуючи чогось незвичайного, чарівного. Звуки голоснішають, стають гучніші й зависають над пагорбом, у мене над головою. Це сумні, незрозумілі, жалібні крики. І коли я збагнув, що воно, голоси вже танули за річкою. То полетіли на південь птахи — журавлі! Рано-рано знялися, вирушаючи у великий переліт, і клином пройшли над туманною землею.

Чи чула журавлів Антоніна? Краще не думати про це зараз. Краще не думати!

Унизу знову загомоніли. Здається, наче то добрі твої друзі отаборилися під пагорбом та й ведуть неквапливу розмову про сім’ю, про любов, про дітей, про прожиті роки, про риболовлю. Вони ніколи нікого не вішали, не вирізали зірок на лобі, не били ножем під ребра. Спустись — почастують чаєм, що пропахтів димком та вербовим листом, дадуть вудочку, наживку, візьмуть із собою рибу ловити… Спустися до них, Капелюх!

Уже зовсім засвітало. Видно сиве вербове листя на кущах під пагорбом. Тепер я бачу дві шапки. Вони трохи похитуються. Звідти й долинає джеркотлива розмова. Де ж решта? Придивляюся, прислухаюсь. Що за чортовиння? З того боку, де бір, долинав пісня. Хтось іде й горланить у лісі.

За хвилину я розрізняю мотив «Галі молодої». Дві шапчини внизу пересунулися до краю чагарників. Завмерли, чекають.

А й справді, чому? Якби ти померла, у цього йолопа, позбавленого будь-якого слуху, не було б приводу горлати на весь ліс, накликати на себе біду. А може, чоловік навмисно кричить на все горло? Хоче попередити: мовляв, іду в своїх справах, нікого не займаю, і ви не займайте мене, головне ж, не застрельте ненароком.