Павел Загребельный - День шостий

— Потрощене там усе, люди побиті, а тобі залізо...

— А Надя? Ти її сховала?

— Вона нікуди не хоче. Каже: вмру у своїй хаті.

— Які дурниці! Ти повинна їй... Чуєш? Саню, ти... Яке вона має право так казати! Вмирати — чи бачи­ли таке?

— А що ж нам робити?

Краще б вона його вбила, ніж казала таке! Тепер Козак знав: Санька побачила його боягузтво. І весь світ побачив! Який сором!

— Слухай! — зашепотів він. — Іди до неї! А я тут!.. Я вас... Скажи Наді, що я тут! Чуєш?

— Заспокойся, Веню.

Вона знову поцілувала йому очі, підклала йому під груди скатку шинелі, біль мовби відступив перед доторками її прохолодних рук.

— Саню, — попросив Козак ледь чутно, — дай мені руку... Ні, поправ автомат... Настав його туди... Щоб, коли ті з балки...

— Ти ще в мене стрілятимеш!

— Я почую, коли ти йтимеш, не бійся. А тепер отак... Спасибі... Дай руку!..

Вона дала, але ненадовго, зірвалася бігти.

— Принесу рушників і води! Хлопців ваших знай­ду. В село тебе треба, до фельдшерки... Я миттю! Жди, Веню. Вір мені, мій хлопчику!..

Зашурхотіли по траві босі її ноги. Козак знав, що більше її не побачить. Чому вона сказала: «Вір мені»? А хіба можна без віри? Він вірив батькові, матері, вчителям, командирам, старшим, розумнішим, вірив усій своїй землі. Тепер лежав на цій землі, вмирав, а віра не зникла. Може, і жив ще тільки завдяки їй, і Санька навмисне нагадала, щоб зачепився за неї і тримався, тримався. Тепер шкодував, що відпустив її, посилав навздогін болісний, як стогін, заклик: «Вернись! Вернись!».

Кров з нього витікала, як щастя, що його не впіймаєш руками і не затримаєш ніякою силою. Тіло втратило звичну вагу і мовби зависло в просторі, біль теж став ніби чужий. Боліло не йому. Козакові, а комусь сторонньому. Гаряче повітря, густе, перли­сте, мов дзеркало, обтікало його, струменіло перед обличчям, і він спостерігав за собою збоку, в тому дзеркальному повітрі, чи що. Не маючи очей, ба­чив. Чи не чудо? І хто з них живий — він чи отой, що в дзеркалі? Дзеркало напливало з глибин мину­лого, в уяві, в спомині, поєднувало Козака з тим житіям, з якого його викинуто, і тепер він ось тут стікає кров'ю, і тіло його поволі холоне, попри спе­ку, а там, в мінливих площинах дзеркал, він — давній, ще малий, безжурний, але стривожено втуплюється в цього, вмираючого, і питає:

— Хочеться жити?

— Хочеться.

— Дуже?

— Дуже.

А може, він давно вже мертвий і воскрес тільки для того, щоб довідатися, що з товаришами, і ще раз побачити Саньку, доторкнутися до її смаглявої щоки, потримати прохолодну її руку? Чому солдати не вос­кресають? Хоч на день, на годину, на мить! Вже й не зробити щось на землі, а хоч би поглянути, оки­нути оком, зітхнути, зрадіти — і знов умерти вже не в несподіваності, не в муках і болях, не в тяжкому незнанні, а в найвищій радості!

І ще: воскресаючи, могли б ставати бодай на мить єдину дітьми. Яка це була б краса і яке блаженство!

Але дорослі нікого не пускають назад у дитин­ство, лякаючись, що тоді нікому буде нести страш­ний тягар страждання і смерті.

Колись молодому Вені його дідусь Дійон розпові­дав безліч казок, і всі вони — тільки про те, як безстрашні герої переборюють смерть і страждання, страждання і смерть. Були там велетні, чарівники, дивовижні тварини, птаство і риби, сотворіння світу і кінець світу. Світ творився шість днів з нічого, з пітьми я поплутаності, поволі, послідовно, доціль­но. Небеса і землю з усім воїнством їх докінчено на шостий день, і це найбільше дивувало малого.

— Чому на шостий день?

— Бо сьомий день — неділя, а в неділю треба спочивати.

— А навіщо воїнство, дідусю?

— Щоб захищати землю і небо.

Козак через силу загинав пальці на лівій руці. Один, два, три... Другого дня вони з Султановим були в... і четвертого теж були... паристі дні... сьо­годні теж паристий... Шостий... А де Султанов?.. Іде все?.. Виходило, що сьогодні шостий день, як вони стали тут... Вони — воїнство. І він воїнство, і Султа­нов, і Боря Тетюєв, і Палярус, і Грановський, і Ардаб'єв...

А ті, в балці? Де вони і хто вони? Наповзли, ніби залізна сарана, і повзтимуть далі й далі, коли їх не зупинити... А він утікав од них! Як міг?

Чужі голоси почулися знизу з балки. Залізна хода, залізна мова, брязкіт чужого заліза... Ближче й ближ­че... Ось вони вже тут, затулили йому серце, тепло і світ. І лиця в них теж залізні... Що ж принесли? Смерть? А що таке смерть? Це останній крик люди­ни. Чому його товариші вмирали мовчки? Тільки Султанов... Що він сказав, умираючи? Передав ав­томат... Автомат Султанова буде останнім його. Ко­заковим, криком. Заради життя, великого і вічного.