Павел Загребельный - День шостий

— Бронебійний! Ну? Ти ж тільки глянь, що це! Ти ж тільки!.. Ах ти ж... А.Палярус там... І ніхто йому...

Козак загнав у патронник бронебійний, другий патрон з снарядом уже мав у руках і, забувши про страх перед автоматниками, не думаючи ні про що, а тільки підкоряючись гіркому вигуку Султанова, вигулькнув з-за щита гармати і мало не випустив з рук снаряда.

Те, що він побачив, нагадувало кошмарний сон.

З-за палаючого танка, з-за бушування вогню і клубочіння чорного диму повільно, мовчки, ніби в німому кіно, виповзав ще один танк. Коли б він вирвався з-за диму і, ляскаючи гусеницями, стріля­ючи вихлопом, помчав по степу й по дорозі і коли б за ним загриміло ще п'ять або й десять танків, це не справило б такого жахливого враження. А так здава­лося, ніби це той самий танк, що його запалив Палярус, несподівано відродився у вогні і виходить з полум'я, виокремлюється з нього, цілий, неторка­ний, лиховісний у своїй запеклості й загрозливості.

Той танк-привид бачили тільки вони: Султанов і Козак. Грановський чи то не встиг його помітити, чи не збагнув, що воно таке, зате він, мабуть, єди­ний з них помітив, коли в балці упав Палярус і більше не підвівся, лежав у мертвій непорушності, в яку страшно було повірити.

— Товаришу сержант, — зашепотів Гранов­ський. — Там Палярус! Дозвольте я туди! Поможу йому! Товаришу сержант!..

— Давай, — махнув рукою Султанов. — Тепер уже однаково. Тільки обережно! А ми тут з Коза­ком... Ми отому... Ось він нам бочок... Реберця свої... А ми!..

Танк надто повільно виповзав з-за вогненної тучі, він тримався віддаля од неї, виставив тільки перед і частину башти, обережно промацував гарматою балку і її зелені схили, ще не стріляв і не викочувався під постріл Султанова, а тим часом автоматники, які викотилися на мотоциклах по цей бік палаючого танка, розпочали полювання чи то на Грановського, чи то й на гарматну обслугу, Султанов вилаявся, вдарив бронебійним по тому танку-привиду, не зав­давши йому ніякої шкоди, скомандував:

— Осколочним! Полоскочемо отих! Давай!

Він стріляв і за кожним пострілом відривався від прицілу, визирав з-за щита то збоку, то зверху, не зважаючи на кулі, які так і порощили об сталь.

— Товаришу сержант, обережно! — злякався за нього Козак. — Товаришу сержант!

— Давай осколочний! Давай, Козак! Грановського пришили! Взяв Паляруса, ніс уже... Не дали, сволочі! Ну, то ми ж їм!

Він знову визирнув, тоді припав до прицілу, глу­хо промовив:

— Не бачу! Нічого не... Козак, автомат з мене!.. Тяжко... Не бачу... Козак... Автомат... Бий!.. Ко...

Він раптом випростався, зірвав з грудей автомат, ступнув убік од гармати, широко, красиво, як умів ступати тільки Султанов, і несподівано впав облич­чям на несамовиті черги автоматників. Козак мет­нувся до сержанта, спробував помогти йому, підтри­мати, перевернути. Султанов був мертвий. Він упав, ніби відштовхуючи від себе смерть. Жилаві руки вперед, весь подався вперед, життя в повнім бігу не зупинилося, а урвалося. Ніби приліг лиш на мить. Права рука з автоматом викинута вперед, нога підігнута, ніби для бігу, ліва рука — під п];окою. Щоб м'якше було. Коли встиг підкласти? Лежав краси­вий і після смерті, легкий, як пір'їна, навіть трава під ним не була підім'ята.

Плачучи, розмазуючи по обличчі сльози. Козак обережно вивільнив з мертвої сержантської руки його автомат, почепив собі на груди, перечепив на свій пояс і два запасні диски, тоді переповз до гармати, глянув у приціл, вдарив тим осколочним, що був у патроннику, по автоматниках за балкою, мерщій зарядив бронебійним і тільки тоді перевів приціл туди, де мав бути ворожий танк.

Танк уже не ховався. Гребучи ненажерливими гусеницями землю, він мчав по дорозі вниз до містка, був зовсім близько, так що Козак мовби бачив крізь чуже холодне залізо і чужі, ще холодніші за саме залізо очі, вони глянули на артилериста холодним отвором гармати, маленьким круглим вічком, яке враз розширилося, розрослося до неймовірності, затулило хлопцеві весь світ, а цього не можна було допускати, ніяк не можна було дозволити, і Веніамін ударив просто в те холодне залізне око, вдарив вогнем раз, а може, й вдруге, втретє, оглушений, приголомшений, але не розгублений — ось де зна­добився той вироблений автоматизм дій, якого ви­магав од них Султанов. Точність рухів, все робиться майже наосліп, з холодним спокоєм, і тільки об­пікає вперта думка, б'ється в тобі, як гаряче сер­це, — вибити, відкинути, знищити, не допустити й не пропустити!