Валентин Строкань - Чорний іній

Останні секунди тиші. А за ними... Змах руки Щерба...

Оскаженіло заторохкотіли автомати.

В спину фашистам піддали Гаральд та Джафар.

Німці навіть не встигли спохопитися, залягти, — здивовані обличчя, передсмертні конвульсії, корчі.

Ткачук різко кинувся до дверей, перестрибнувши через кілька трупів. Стримувана лють переповнювала його по вінця. Якнайшвидше ступити з-під липкого снігового серпанку назустріч нестримній жорстокості рукопашного бою.

Він досяг східців, свідомо випередивши Щерба, намагаючись перехопити всі небезпечні несподіванки на себе, і вже подолав три з шести сходинок, що вели до дверей, як тонкий виляск автоматної черги нагло згойднув тишу.

За його спиною хтось із німців останнім передсмертним зусиллям звів автомат і натиснув на гашетку...

Щось тупе й крижане вдарило в спину, розпанахало груднину, забило подих. Чомусь надто швидко полетіли назустріч крижані східці...

Джафар і Гаральд намагалися продертися через «кухонні» двері. Тут вони наткнулися на несподівану відсіч. За їхніми пересуванням, напевне, стежили з котрогось із віконець-ілюмінаторів. Коли вони рвонули до дверей, звідти вдарили черги — просто крізь двері. Вони не стали витрачати час на подолання опору, відійшли до сліпого торця й спробували влізти в будинок через вікно на горищі з допомогою мотуза, як це намагався зробити Валєєв півдоби тому. На жаль, це вимагало часу.

Різкою автоматною чергою Щербо поклав на кригу вбивцю Ткачука. Другу чергу всадив у двері й кинувся до друга. Допомогти Ткачукові... Ні — миттєва смерть. Ударом ноги вибив двері й увірвався в коридор. Спиною відчував позаду присутність Сиротіна, тепер малий мав прикривати його зі спини.

У короткому апендиксі, де він опинився, нікого не було, окрім судомно скоцюрбленого під стіною німця. Щербо вгатив у конаючого ворога коротку чергу. Звівся майже на повен зріст, зазирнув за ріг. Пригнувся, послав уздовж коридора довгу чергу. Десь праворуч, зовсім близько, почув густу, безладну стрілянину. «Всередині хтось лупить. Хто? Байда?! Невже вдалося?.. Старшину затримав кулемет біля входу... А Джафар? Палять праворуч, але це не він... Треба туди, інакше вони встигнуть дати «sos»! І «машинка» може накритися... Удвох Байда з Валєєвим не впораються... А ми?.. Не встигаємо!»

За шість годин Смага опритомнів. Відчув, що може поворухнути головою. Обережно спробував роздивитися, все ще остаточно не вірячи в те, що сидить у приміщенні й крутить головою, а навколо — ні снігу, ні криги, і долоні відчувають шерехате тепло дерева.

... Після того, як петляючи льодовиком, контужений, напівпритомний Смага набрів на німецький барак і крізь снігову завію розпізнав, нарешті, невиразні обриси, сили покинули його остаточно. Він автоматично пересував ноги, і єдиною думкою було не впасти. Він ступав, не криючись, хурделиця, яка густішала з кожною хвилиною, ховала його від стороннього ока. Побачив біля барака чиїсь метушливі силуети, зупинився, насилу пересмикнув затвор. Потім праворуч, на протилежному боці, почув стрілянину, подумав, що це дуже до речі й спробував прискорити свої дерев'яні кроки.

Підійшов до торця барака й здивувався, що досі не зустрів опору. Втупився в драбину, що вела до розчиненого вікна на горищі. Несвідомо поставив ногу на перетинку. Всі відчуття щезли, немов вимерзли, зникло все, окрім єдиної мети: треба, конче треба залізти на горище й зачаїтися...

«Ну й історія... — він згадав, як з останніх сил скинув драбину вниз, потім закляклими руками смикав засув. — От бовдур, мабуть, у голові тоді зовсім змерзлося... Вони ж могли легко здогадатися. Вочевидь, щось завадило... А що ми маємо навколо? Та тут цілий палац!..»

Хоч очі автоматично вихоплювали деталі, які фіксував мозок, він почувався незвично — вперше за три доби лице не шарпали полярні вітри.

«Все з сухої соснової деревини, комфорт... У даху всі щілини зашпакльовані, — по-хазяйському... Адже тут це зовсім не зайве — снігова порохня проникає в шпарини навіть непомітні оку, а в дірку від цвяха хуртовина за добу нанесе метровий замет... Ну що, Володимире Олексійовичу, розтрощимо цей тевтонський палац? Не можна, ні, не можна! Не для того я тут!»

Вибрався з-під купи спальників, акуратно складених під одним із схилів горища, став рачки й заходився шукати ляду...

Простукотіли близькі постріли. З того, як безладно заметушилися німці, Смага визначив, що вони геть перелякані.

З жалібним дзвоном посипалося скло. Гамір, лайка... Хтось прогорлав німецькою: «Загасіть світло!»