Валентин Строкань - Чорний іній

І одразу почув у присмерку за спиною важке сопіння. Готовий був заприсягтися, що там, за спиною, щойно нікого не було. Він же роззирався, був певен...

Та німець виник ніби нізвідки, з повітря.

Байда шугонув під ноги першому німцеві, який пустив коротку чергу навмання. Огрядний фашист повалився через Байду, він не встиг уникнути Байдиних «ножиць».

Невловимим рухом метнув ніж у другого. Почув хрипіння. Потім підняв автомат... Короткі сухі черги прикували до підлоги двох учасників цього останнього бою.

В роті відчувався присмак металу й пороху. Пройняло болем у грудях. «Невже зачепив-таки? Коли?!»

Зазирнув у кожен куток, переконався, що будинок порожній, тоді наблизився до німця, єдиного, що вцілів і досі лежав нерухомо. «А, може, дуба врізав ганс?» Присунув німця до стіни, сам сів навпроти: «Ні, живий...»

Німець прийшов до тями. Байда дивився, як він мляво ворушить язиком. Майнула думка: «На якого дідька я залишив його поганити цей світ, зайвий клопіт».

— Хто ти? І як тебе звати?

— Радіотелеграфіст першого класу Фріц Бегель. Щасливий здогад аж осяяв Байду.

— Сідай, Фріце, передавай, — підштовхнув він німця до рації.

— Але зараз це даремно, пане офіцере. У хуртовину навіть короткі хвилі не проходять, — заперечив «радіотелеграфіст першого класу», який враз став балакучим від усвідомлення того, що він єдиний тут вижив. Він з острахом зиркав на страхітливого слов'янина, який сам упорався в вісьмома його товаришами.

«Передусім — оцінка достеменності: наскільки відповідає дійсності те, про що прогугнявив у ефір німецький радист? П'ятеро червоних здалися. Брехня! Що завгодно могло статися: взяти в полон знесилених, поранених, можливо, беззбройних — це я ще припускаю, але щоб «здалися», даруйте!»

Він методично змахував палицями, щоразу під час поштовху відчуваючи ривок поясного мотуза. Другим ішов старшина. Довге ковзання не вдавалося — заважала страховка. Та інакше не можна було — хуртовина не вгамувалася.

«Може, німець з радості перебільшив? Тоді навпаки — «відважна вилазка в найскладніших метеоумовах, стрімка сутичка, героїзм особового складу!», а тут — прийшли і «здалися». Друге. Про які папери йшлося? За всіма законами радіозв'язку в мовному режимі необхідний кодовий сленг, і німці завжди ретельно його дотримувалися. Сказав би «вантаж» або якусь нісенітницю — «пугач прилетів»... Йдеться ж не про солоні огірки — про найважливіші речі, через які ми й подалися в таку далечінь, і вони це чудово розуміють. А тут відкритим текстом, на цілу Арктику — «техдокументація»! Друге непорозуміння... Може, вони зробили це зумисне і навіть демонстративно? Отже?! Під диктовку? Тоді хто на метеостанції? Загадка. Група Чорного? Більше немає кому».

«Отже, кінці не стикуються, два логічні проколи за такий малий проміжок. Перше твердження явно хибне. Друге? Припустимі різні тлумачення. Але форма повідомлення в ефірі явно неприйнятна. З якою метою? Навести на думку, що метеостанція в наших руках... Якщо друге твердження — правда, тоді «папери» теж наші. А якщо це «деза», розрахована саме на мене? Якого дідька їм знадобилося перетягувати це добро з місця на місце? Може, вони завчасно наклали в штани й готуються до евакуації? Тоді — ближче до фіорду. То що? Півсправи зроблено? Чи не надто просто? Бою однаково не уникнути. Машину брати треба, хоч круть-верть, хоч верть-круть. Гаразд, на місці з'ясуємо!»

Вони встигли досягти наміченого рубежу і роззосередитися раніше, ніж з барака почали вистрибувати білі фігури. Німці на ходу вдягали лижі і намагалися витримувати якусь подобу лави.

Хуртовина ще не вгамувалася, але вітер відчутно послабшав. Покращилась видимість. Ще чверть години, і все мало влягтися. Саме на такий час і розраховував майор Гревер, посилаючи штурмову групу на пост.

Гревер не сумнівався, що пост захопили ворожі десантники.

Але він спізнився.

«Іх лише десятеро, можна спокійно прицілитися».

Ткачук бачив трохи ліворуч і позад себе Сиротіна. Той був напоготові. Занурив полоненого гауптмана обличчям у сніг, щоб не надумав голосити. Але німець був тихий і покірливий. Праворуч, невидимі звідси, зачаїлися Джафар та Гаральд.

Ось вона — мета! Скільки всього пережили на шляху до неї, треба ставити крапку. Ніякого хвилювання Ткачук не відчував, він був справжній солдат — спокій, уважність, розрахунок. Він знав, що перемога дістанеться дорогою ціною, та всі вони були готові платити найдорожчим, не відчувати втоми, не помічати смерті, боялися тільки одного — проґавити мить, коли треба врятувати товариша, підстрахувати, прикрити...