Валентин Строкань - Чорний іній

Опісля, навантажені трофейною зброєю, мовчки ступили до баркаса. Смага обвів стомленими очима олив'яну стиглість води й неба і вдавано бадьоро підсумував:

— Сили далекого оперативного прикриття в кількості трьох бойових одиниць до виходу на рубіж готові.

Цвях облизнув потріскані губи.

— Щось настрій у тебе...

— А ти, бачу, занудьгував. Зажди Богові душу віддавати. Ще поживемо трохи, — відвернувся від Цвяха Смага.

— Трохи повоюємо... Василь свою лепту віддав, тепер — наша черга... — сказав Чорний.

Зіпхнули баркас у воду. Завели двигун, і, лишаючи за кормою легку кіптяву, рушили вздовж узбережжя на південний схід. Вони не могли знати, що чекає їх попереду, але в одному були впевнені: атакуватимуть тепер вони.

Сержант Петро Чорний згадував, як віддавав штабному лейтенантові ордени й документи, і той дивився на нього так, наче бачив уперше. У паперах Чорного був лист. Він написав його заздалегідь, давно, на випадок, якщо не повернеться.

«... Прощавай, синку. Виростеш — усе зрозумієш. Бережи неньку!»

«Так, смерть — вагомий аргумент, коли йдеш на неї тверезо. От тільки шкода, що далеко від землі рідної... До Вкраїноньки рукою не докинути».

Він укотре огледів приступний простір. Рація, що її залишив німецький радист на робочій хвилі, мовчала, як звичайний металевий ящик, важкий і непотрібний, і для них, які звикли до вищання та клекотіння рації, це було протиприродно. Примхи високих широт?

Вирішили зробити перепочинок, сховавшися в маленькій бухті. Знайшли серед каміння затишну нішу, нанесли плавника і скупчилися біля вогнища.

— Чогось на сон хилить, браття... Розкішне в нас життя. Суцільна млість душевна — сказав Смага.

— Скоро німак тебе збадьорить... крупнокаліберним! — озвався Цвях.

— Головне, щоб одразу вогонь не відкрив...

— Та ми ж чемно підемо, без пострілів. Доки німці розберуться, що ми — це не вони...

— Не вдасться... Німець нас простежить з першої миті. А від причалу до будинку метрів із двісті. Так що на нас чекає дуель. З їхнім крупнокаліберним.

Чорний спорудив зв'язку з чотирьох німецьких гранат, які вони знайшли на баркасі. Ретельно підігнав їх і міцно обв'язав спочатку дротом, потім — мотузкою. Примірився — чи зручно руці? Промах дорівнює смерті — більше гранат немає.

— Дизель беру на себе.

«... Отже, я повинен, я мушу до нього дістатися. Що, скільки, кому я ще винен?.. Хто відповість?»

— Володю, ти відволікаєш. Відразу ліворуч, б'єш по будинку. А ти, Іване, прикриваєш та забезпечуєш відхід. Від баркаса далеко не відходь.

— Нам би дистанцію скоротити. Хоча б на сотню метрів... — стурбовано мовив Смага. — Тоді справа, вважай, вирішена.

— Адже тут треба вправно йти, при розумі. Двісті метрів відкритого «бульвару» — це тобі не лісом петляти. Вони нас за кілометр розпізнають, незважаючи на всю нашу одежину. Такої... скульптури, як ти, Петю, серед тої сволоти на баркасі не було, вони всі миршаві якісь. Так що біля баркаса повинен залишитися ти, а я зі Смагою піду. Мені до них легше буде прослизнути, я ж менший...

— Гаразд, годі теревені правити. Буде, як я сказав, — жорстко обірвав Чорний. — А там... побачимо.

За годину баркас тицьнувся носом у взяті кригою дошки причалу.

— Ну що, братчики? Засіємо кістьми цю крижану пустелю? Дамо гансам по шмарклях!

— Своїми чи чужими? — не спускаючи пильного погляду з будинку, спитав Смага.

Вистрибувати вони не поспішали, вважаючи за краще просунутися до берегової лінії та надійно закріпити баркас; двигун не глушили, він тихо гарчав на малих обертах.

Потім Смага, підкреслено не кваплячись, ступив на настил і заходився закріплювати кінець на кнехті. Чорний закинув на одне плече безформний тюк брезенту, знайдений у рундуку, на друге плече повісив рацію й почав вибиратися на причал. Рулон звисав майже до землі, вітер шарпав його, частково приховуючи статуру Чорного. Це мало би, на їхню думку, хоч трохи замаскувати ведмежу монументальність полтавця. Цвях поки що залишався на баркасі, він метушився то на кормі, то біля мотора, то на носі, всіляко демонструючи старанність і заклопотаність. У бік станції вони намагалися не дивитися, хоча вже з десять хвилин тому, коли баркас був майже посеред фіорду, відзначили всі подробиці й визначили розклад.

За ними теж спостерігали. Давно й уважно. Був обідній час, і перед входом до будинку курили четверо німців, неквапливо пускаючи дим; звідти лунав хрипкий сміх та кахикання застуджених горлянок. Йти назустріч прибулим їм було явно ліньки.