Валентин Строкань - Чорний іній

«...Надто легко ввійшла... То й що? Вибору нема! А якщо зірвуся? Хомич страхує... а там по дорозі ребро рашпилем... мотуз треться об гострий перелом... Перепад? Метрів двадцять. Багато! Ривок буде дай Боже. Навіть Хомич не втримає, зірву і його... полетимо разом. Ні, літати не можна!..»

Чоло вкрилося холодним потом.

«Спокійно. Не панікуй. Час?.. Скільки я тут підвішений?.. Тихо. Проштрикнув мотуз... Ну!»

Він залишив опору й, повільно навантажуючи втулку вагою свого тіла, потяг мотуз на себе. «Тримає? Начебто так...»

Почав підтягуватися, обережно пересуваючи ноги вздовж стіни, підтягуючись угору й праворуч. Там був рятівний камін!

Раптом почув скрип. Це рипіла втулка. Інстинктивно, шостим чуттям зрозумів, що за якусь секунду вона вискочить із свого гнізда! Опанував страх. Він завмер і тієї ж миті відчув, як усі його нутрощі сплелися в тугий жмут. А десь унизу, під сонячним сплетінням, раптом стало порожньо й нудотно. Конвульсія страху болем відгукнулася в скронях і пальцях рук, вибухнула шаленою жадобою до життя, напоїла небувалою енергією, точністю рухів, ясністю думки. Вибух страху вивів його із стану відчуженості, повернув волю до опору, змусив рухатися далі. Він зважився на відчайдушний кидок праворуч, і розчепірені пальці намацали заглибину. Він просунув долоню в заглибину, стиснув кулак замість гака, так — досяг каміна! Наступної миті втулка з легким шурхотом випала зі шпари.

«Все! Секунду іще би прогаяв, і всю вертикаль за собою...»

Йому захотілося пірнути в яку-небудь нішу, заплющити очі... відключити свідомість... Він сперся спиною об камінь, втупився у гострі верхівки. Примусив себе заплющити очі таким зусиллям, наче не міг відірвати очей від цих нестерпно білих скель.

«...Отже, це не «мій» схил... Похорон відкладаємо... Після таких подвигів ще тридцять хвилин — і відпочинок...»

Незабаром вони щасливо перевалили через гребінь і спустилися на плато, подолавши п'ятсот метрів.

Джафар ступив на щільний фірн і ледь не наткнувся на німця, що саме виходив з-за скупчення каменюк. Той стояв на лижах, налігши на палиці й кліпаючи вкритими памороззю віями. Поява тут «чужих», мабуть, була для нього цілковитою несподіванкою. Він спробував було вхопитися за автомат, але зброя висіла далеко за спиною, і Джафар миттєвим випадом звалив і обеззброїв його. Коли підійшли всі інші, Джафар передав Щербові документи німця.

В офіцерській книжці було написано: «Гауптман Айхлер Петер».

За годину пересування в густому тумані група Чорного вийшла на узбережжя. Тут вони виразно відчули подих північного вітру, що з кожною хвилиною дужчав, розриваючи туман на біляві пасма і зносячи їх на південь. Їм належало йти вздовж відлогої берегової окрайки в тому самому напрямку.

Пейзаж нагадував погано проявлену фотографію — сірі скуйовджені космаки, якісь рухливі білі плями. Здавалося, густе білясте повітря пронизане небезпекою.

Вони подолали ледве кілометр, як праворуч, біля самісінької води, в розривах туману виразними плямами з'явилися, як привиди, білі фігури, що копирсалися біля якоїсь посудини. До них було метрів двадцять.

Вони помітили одне одного майже одночасно. Звели автомати. Чотири на чотири. Для обох груп світ звузився до гарячої вузької стежки. Погляди схрестилися. Тепер — не розминутися.

Фашисти саме витягували баркас на берег, відтак скупчилися й відкрилися одразу всією групою.

Цвях спробував було попередити Краповича, але крик його застряг у горлянці. Василь лише на мить відчув мовчазний тиск націленої в нього сталі. Дула спалахнули яскравими білими вогниками й, прошивши клубочливий простір, блискучими трасами ввігналися в остовпілого білоруса. Шалений удар одірвав від снігу, й потік свинцю швиргонув уже мертве тіло назад.

Цвях відчув гарячкову пульсацію в скронях і пекельне шаленство, що з-поза меж свідомості вирвалося з глибин... Він уже не бачив, як бив з-за валуна Чорний, не чув, як німці щось хрипко й безладно кричали, як дрібно розсипалися їхні автоматні черги, як із-за спини почав стріляти Смага, що стріляв на звук, як свистіли кулі навколо нього. Він тиснув на спуск свого автомата. Тиснув доти, доки не полетіли друзки від баркаса та клапті обмундирування, допоки його автомат відгукнувся сухим металевим клацанням...

За годину спорудили для Краповича останній земний притулок. Розширили кригу в розломі й закидали тіло камінням, ото й усе. Вітер змінив напрямок, і з неба посипав дрібний колючий сніг, тонким шаром укриваючи свіжу могилу.