Валентин Строкань - Чорний іній

Отже, наш маневр виявився вдалим — погоня проминула нас. Але тут залишатися не можна, вони обов'язково повернуться і прочешуть місцевість — Байда має рацію. Шкода, дуже зручне місце. Зараз пурга почнеться, це добре. Підсумуємо: втрачена раптовість ставить операцію на межу провалу. А раптовість у нашій справі — запорука успіху. Ми в кожному десанті її прагнемо. А вона оченятами пограє та й вислизне. Аж надто легковажна, шалава, як сказав би Цвях. Далі — група зменшилася на третину. Коли тепер з'єднаємося? І чи з'єднаємося взагалі?

Вітер посилюється. Хлопці відірвуться від погоні. Холоднішає дуже швидко. Духи знов обурюються. А поки навіснітиме хуртовина, ти повинен усе продумати та прийняти рішення. Ось так.»

Він відійшов від амбразури.

— У нас там щось пожувати знайдеться, Хомичу?

— Сухарі та п'ять брикетів пшонки, товаришу майоре.

— Давай поки що бенкетувати. Перед роботою підкріпитися треба. А завтра, сподіваюсь, трофеями поласуємо.

— А в мене є сушена тріска, — пролунав голос Гаральда. — В нас це зветься стофікс.

— Тоді це вже справжній бенкет. Почали розпалювати примус.

— Тушонки, на жаль, більше нема... її й було — одна банка, решта на дні затоки лежить.

— ... Онуча ось є... свіжозаморожена. Здається, Валєєва...

— Я в вовняних шкарпетках. Онучами не користуюся.

— А хто це в онучах шикує? Я ж заборонив, — погрозливо пробасив старшина. Сміливців не виявилося.

— У таких умовах Де Лонг або який-небудь Скотт бралися варити чоботи... Або Левандовський...

— А Ткачук, напевно, прихопив з собою гірські американські черевики. Шкіра чудова, навариста!..

— Та вже ж не з цього лайна німецького! — Байда сердито штурхонув кригу носком свого черевика.

— Анекдот: зустрілися якось Амундсен з Папаніним на крижині та й нумо чоботи німецькі варити. Здичавіли...

«Німці обов'язково повернуться сюди. Отже, ми повинні піти раніше. І сліди наші занесе. Треба тільки точно вгадати час. Спробуємо перехитрити природу. Моя інтуїція підказує, що скоро ця хвиля негоди сягне піку й до ночі піде на спад. А може, це не інтуїція, а досвід? Отже, виходимо, не чекаючи ясної погоди. Труднощі подолаємо. Попереду спуск положистий, і можна не боятися катастрофічних ускладнень — навіть у разі сильного шторму. 3ате є надія, що найважчі ділянки шляху осяватиме сонце».

Він зараз був у тому стані надмобілізованості, який загострює інстинкт, посилює чуття і відтак допомагає уникнути смерті.

Холодний і жорсткий вітер дедалі посилювався, і поземок переростав у заметіль. Цвях устиг озирнутися й побачив, як німці, перегрупувавшись, кинулися їхніми слідами. Групи противників тепер розділяло метрів чотириста. Він поглянув уперед, прискорив і без того шалений темп — товариші встигли відійти на солідну відстань.

А ще за хвилину вони вже нічого не розрізняли навкруг: усе щезло в сірих снігових сутінках, заледве маячіла тільки скоцюрблена спина того, хто йшов попереду. І хоч рухатися було нелегко (перехоплювало дихання, і окуляри забивало снігом), душу зігрівала надія: відірвемося. Обов'язково відірвемося.

Вони намагалися зійти праворуч і перетнути помережаний величезними щілинами східний льодоспад. Однак, проблукавши у пошуках хідника, щомиті ризикуючи провалитися, вони збагнули цілковиту марність і небезпеку подальших пошуків снігового мосту або кінця розлому й вирішили спускатися по льодовику в бік західного узбережжя. Іншого виходу вони не бачили. Погоні вже не боялися, бо наштовхнутися на переслідувачів у такій сніговій коловерті можна було тільки випадково. Подеколи крізь сніговий серпанок ненадовго проглядало сіре небо. Орієнтуватися вони могли тільки за картою острова, яку кожен тримав у голові, відтак місцевість впізнавали приблизно, тому рухалися майже наосліп.

Після чотиригодинного просування вони дуже стомилися й думали лише про одне: не втратити остаточно орієнтування та щонайскоріше знайти сховище, адже намета не було. Коли сходили з льодовика, несподівано ліворуч виник ледь помітний силует морени. Але дуже швидко з'ясувалося, що вони переплутали морену з виходом корінних порід.

Посунули далі. Підйоми чергувалися зі спусками, спуски — з підйомами. Час від часу вони падали на твердих слизьких сніжниках. Найважче було Чорному, хоч англієць, як міг, силкувався полегшити труднощі ведучого. Часто їм доводилося то знімати лижі, то знову вдягати...

В душу Цвяха почала закрадатися мертвотна безнадія. Але на своєму бурхливому віку він уже переживав подібні почуття й навчився переборювати себе. Цвях почав злоститися. На війну, на завірюху, на ворога, на англійців, на себе. Він бурмотів свої солдатські заклинання, намагаючись втриматися на ногах: