Валентин Строкань - Чорний іній

Він відчув, як пекуча холодна вода заливає комбінезон.

— Усім залишатися на місцях! — пролунав його крик. Сильна течія вже збила його, поклала майже горизонтально й невблаганно затягувала під лід. Пальці судомно чіплялися за крижану кромку. Однак течія була дуже потужна, опиратися їй тільки пальцями рук, які щосили хапалися й сповзали по зализаному водою краю ополонки, було неможливо. Холод сковував м'язи, продирав до кісток. Усе вирішували секунди.

— Ніж, Батю! Ніж! — крикнув Байда, поспіхом здираючи з плеча мотуз.

Утримуючись лівою рукою, Щербо занурив праву у воду, намацав на поясі ніж і, вирвавши його, з усієї сили ввігнав у крихкий лід. Одразу стало легше. Руків'я ножа, немов великий цвях, стирчало з криги. За нього можна було зручно триматися.

Байда, а разом з ним і Щербань, уже спокійніше, без метушні, кинули потерпілому два кінці, спочатку обмотавши їх навкруг себе. Тримаючись обома руками й по черзі підтягаючись то на одній, то на другій, Щербо намагався не перенавантажити жодного з них. Він щойно переконався на власному досвіді в тому, в чому вони ще не встигли впевнитися, — найменший тиск на лід проламає його, наче папір, і тоді у воді вже опиняться троє. Та злі духи, що шугали над фіордом, не хотіли заспокоюватися. Підмитий течією літній лід не витримав ваги Щербаня, і той з тріском пішов під воду. Щербо вже лежав на кризі і бачив тільки його голову. Той також тримався за ножа, як хвилину тому — Щербо. Тепер головне навантаження було на Байді. «Тільки б він не шубовснув! Тільки б лід витримав!» — майнуло в голові Щерба. Краєм ока він помітив, що вся група лежить на льоду і просувається вперед поповзом. Молодці, хлопці! Вдвох із Байдою вони витягли на кригу Щербаня. Коли той уже заніс ногу, щоб відштовхнутися подалі від ополонки, провалився Щербо. Вони знову помінялися ролями. «Коли ж цьому настане край, дідько б його взяв!» Нарешті, видряпавшись на лід і намагаючись захопити якомога більшу площину, Щербо зі Щербанем доповзли до невеликої старої крижини трохи осторонь. Перевели дух. Щербо помітив, як силкується розліпити побілілі кулаки Байда: жодного разу він не перехоплював мотуз. Як узявся, так і тримав. До кінця. Намертво.

Старшина передав флягу зі спиртом.

— Ну й водичка... Мов у Гаграх, — ляскаючи зубами, намагався пожартувати Щербань.

Врешті стали табором на північному березі. Стоянка була зручною — поряд струмки талої води й завала плавника на паливо. Тільки часу в них було обмаль. Знайшли більш-менш простору печеру, розташувались у ній і швидко розвели вогнище. Невдовзі мокрий одяг уже сушився біля вогню.

— А наш старший лейтенант — кремінь! — замислено промовив Сиротін, простягаючи задубілі долоні до вогню, — Батю й Григорія тримав — ні на крихту не зсунувся.

— Таких мужиків у всій армії якщо з десяток буде, то багато. Це я тобі кажу, — потвердив Назаров.

— Так, чоловік він серйозний, — охоче встряв у розмову Цвях, набиваючи тютюном величезну люльку. — Тут до нього нещодавно лікарка приїжджала... з армійського шпиталю. Капітан медичної служби, між іншим, — він з насолодою запихкотів, обгортаючись димом. — Ну, баба, скажу я вам... — він солодкаво примружився. — Налита, як... трьохсотп'ятиміліметровий снаряд. Іде — кожна жилочка грає. Але при тому не профура якась, а... статечна. Коротше, козир-баба!

Назаров штовхнув Сиротіна й скорчив гримасу, яка мала означати: теж мені, фахівець!

— Нашому брату, оскаженілому на фронтах, самі знаєте, багато не треба — спідниця війнула, він і розпустив шмарклі. А Микола — ні за що! І неодружений, нічим не зв'язаний! Знову-таки, не він до неї, а вона до нього — факт показовий, — він помовчав, смачно затягуючись. — Вони й у сопки гуляти ходили, але так і повернулися за метр одне від одного. А вже як вона на нього дивилася! Та з тим і поїхала. Напевно, не припала до серця ця дама пік нашому старшому, незважаючи на свій скажений шарм. — Цвях досадливо крякнув, немов підсумовуючи розповідь.

— Та він, вважай, капітан уже. Батя подання на нього вже давно відіслав, сам бачив, — сказав Назаров.

«Сьогодні настрій паскудний. Якісь передчуття... Це не дивно — після двох зимівель ця експедиція аж ніяк не сприяє стабілізації психічних реакцій. Сенсорний голод, активізація процесів уяви, нестійка психічна діяльність. І, очевидно, типове для полярника відкриття — цінність спогадів, які в нашому, позбавленому подій та вражень житті, мають неабияку силу впливу, майже, як галюцинації. Компенсаторні реакції, — так кажуть психологи. Мій синоптик капрал Клок формулює це по-іншому: у солдата всього повинно бути вдосталь — жратви, шнапсу, дівок, сну і стрілянини. Поки що тут вдосталь тільки сну. А від останнього — вбережи нас, Господи!»