Валентин Строкань - Чорний іній

Кожен наступний крок давався великими зусиллями. Дедалі частіше зустрічалися розріджені ділянки, де «кисіль» не тримав. Крижані поля темнішали, а це означало, що товщина їхня гранично мала. Такий шлях для групи з повною викладкою за всіма канонами непрохідний. Але в них не було вибору, бо не могли дозволити собі розкоші відступити.

Щербо перебрався ближче до голови ланцюга й закляк перед тим, як зробити черговий крок. Під лижами кришево. Метрів за двадцять попереду бовванів Петро Чорний. Поряд колупався Валєєв. Раптом у полі зору Щерба щось невловно змінилося. За мить він зрозумів: зник Чорний, й одразу чорною плямою над поверхнею вигулькнула його голова.

— Чорний провалився! — крикнув він Валєєву, скинув рюкзак, потім рукавиці. Борсаючись у крижаній каші, Чорний з величезними зусиллями звільнився від наплічника. Потім спробував пливти, хоч працювати руками в цій каші було дуже важко.

— Тримайся! — крикнув Щербо.

Надзвичайно повільно Чорний підплив до краю ополонки. Ухопився за кінець мотуза і почав так само повільно підтягуватися. Зірвався! І знову його скарлючені пальці тягнулися вгору, з рукавів стікала чорна вода, нігті від напруги побіліли. Крига тріщала й ламалася. Знову зрив! Щербо впав на живіт і схопив Чорного за руку. За секунду підбіг Валєєв, і вдвох вони ледве витягли потерпілого з крижаної пастки, а Ткачук з Гаральдом виловили його рюкзак та лижні палиці.

Петро Чорний стояв мокрий до рубця на морозі, і його одіж швидко перетворилася на крижаний панцир.

— Треба пройти. Зможеш? — заглянув йому в очі Щербо.

— Мені не холодно, — ледве розтулив зсудомлені щелепи Чорний.

До берега ще з півкілометра. Півгодини — і він помре. Наша забарність може коштувати йому життя. Але раніше, ніж ми перетнемо фіорд, зупинятися не можна. Ніяк не можна!..

— Спирту!

Старшина швидко передав флягу ланцюгом, і Назаров, який стояв поруч, влив добрячу порцію в рот Чорного, у якого, здавалося, навіть очі побіліли від холоду.

— Не дрейф, Петю, зараз доскочимо! І сонечко тут не сідає, замерзнути не дасть. Дивись, який захід... рожевий, мов сідниці у юного павіана... Тепер воно підніматися почне.

Щербо чув, як примовляв Назаров, роблячи полтавцеві «масаж суглобів», бив по спині, намагаючись сколоти крижаний панцир. Вперед! Хутчі-іш!

Не інакше, як злі духи нам стають на заваді, бий їх грім. Гаразд. Згідно з законом балансу має бути компенсація надалі. А Чорний? Щербо знав, що надмірні вологість, туман, а надто ж вітер відбирають з тіла тепло. Так само, між іншим, і спирт, який може допомагати тимчасово. Не менш вагому роль відіграє і час перебування на морозі. Це він добре засвоїв минулої зими в засніжених сопках провінції Фінмарк. Зносити холод день у день, годину за годиною спати в снігу, роздягатися й одягатися на морозі, тільки двічі на добу мати можливість погріти руки над примусом — це серйозно. І звикнути до цього неможливо. Можна тільки стійко опиратися. Це просто. Для цього треба привчити себе до того, що холод — нормальне, обов'язкове, тривале явище. Але мокрий на морозі — це вже занадто. Мусимо встигнути!

Він знову перемістився в голову вервечки і майже наздогнав Байду. Шлях їм знову перегороджувало невелике пасмо торосів. Його досвід підказував, що торосіння виникає найчастіше в достатньо вузькій смузі, й подолати її можна. Необхідні тільки гранична уважність, реакція, котяча координація. Жодної метушні, поспіху, жодного необачного руху.

— Давай, Миколо! Тобі добре вдається, — він критично оглянув стомлену постать Байди. Нічого, попереду й не таке чекає, пронеси, Господи. Вперед!

Вони подолали й це пасмо, і наступне. Це був жорсткий темп.

До берега лишалося якихось півсотні метрів, коли під лід провалився командир.

«Тут шестеро офіцерів. Про Ерслебена та Фогля я вже згадував. Про особистість обер-фельдфебеля Зеппа Рана також. Окрім них, мою увагу привертає малосимпатичний для мене гауптман Петер Айхлер. «Малосимпатичний», тому що я не люблю офіцерів з відомства пропаганди.

Айхлер — гарант націонал-соціалістичного світогляду на нашій станції. Фанатик. Я знаю цей тип. Садистична несхитність. Ствердження своєї сили, своєї правоти, свого ідеалу через суд над іншими. Майже сексуальна насолода від своєї непохитності. Такий, втративши право судити інших, втрачає сенс і вдоволення життям. Очі в Айхлера зелені, а погляд якийсь затуманений і нібито неуважний, хоч водночас сторожкий, немов він пантрує рух твоєї думки, міміку, жести, очі. А сам він слизький, не п'є, не курить. Це свідчить про якусь приховану ваду. Нормальний чоловік принципово не може не вживати спиртного — це аномалія. Тим паче — в армії. Всі непитущі чоловіки, а їх на моєму життєвому шляху зустрічалося не так уже й багато, не більше шести-семи, були, як потім з'ясувалося, з якоюсь вадою: то впадали в шаленство, що межувало з божевіллям, то ставали над міру балакучими, і спинити їхнє слововиверження було понад силу будь-кому, то ще щось. Але так чи так їхня латентна неповноцінність відбивалася на повсякденній поведінці. Такі люди небезпечні, бо вчинки їхні непередбачувані. Айхлер небезпечніший удвічі, тому що «поїхав» на ідеї, як мені здається. Його ніхто не любить, ні офіцери, ні солдати. Солдати називають його «Шприц». Чому «Шприц»? Ідеологічні ін'єкції? Щеплення від вірусів? Яких? Комуністичних? Нісенітниця! Які червоні бацили можуть снувати тут, серед криги й каміння? Полярні вітри начисто вивітрюють будь-які ідеологічні бактерії. Тепло та їжа — ось найкраща пропаганда в подібних умовах».