Хантер Томпсон: Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії

«Вимкни нахуй це лайно!» закричав мій адвокат. «Давай вже висуватись!»

Мудре рішення. За кілька хвилин після того, як ми забрали машину, мій адвокат впав у наркотичну кому і пролетів на червоне світло по головній вулиці, тож мені довелося взяти ситуацію під контроль. Я перетягнув його на пасажирське місце і сам сів за кермо… я почувався добре, просто чудово. У навколишніх машинах я бачив людей, вони всі розмовляли і мені хотілося почути, що вони кажуть. Хотілось почути абсолютно всіх. Але мій надчутливий мікрофон був у багажнику і я вирішив не шукати його. Лас-Вегас – це не те місто, де ти можеш їхати по головній вулиці й цілитись в людей якоюсь незрозумілою штукою.

Я увімкнув радіо. Потім магнітофон. Подивився на захід сонця над головою. Опустив вікно, щоб відчути смак прохолодного пустельного вітру. О так. Те, що лікар прописав. Все під повним контролем. Двоє хлопців женуть на вогненно-червоному кабріолеті суботнього вечора по головній вулиці Лас-Вегасу… п’яні, обкурені, закинуті хлопці… Хороші Люди.

Боже милостивий! Що це за огидна музика?

«Бойовий гімн лейтенанта Коллі»

“… as we go marching on…

When I reach my final campground, in that land

beyond the sun,

and the Great Commander asks me… ”

(What did he ask you, Rusty?)

“ Did you fight or did you run?”

(and what did you tell him, Rusty?)

“… We responded to their rifle fire with everything we had… ” [3] «… ми все крокуємо вперед… Коли дістався я свого табору за соцем, Командир спитав мене…» (І що ж він спитав у тебе, Расті?) «… Ти мужньо бився, чи втікав?» (І що ж ти відповів йому, Расті?) «…Ми відповідали їхнім рушницям усім, що в нас було…»

Ні! я не можу це слухати! Це все через наркотики. Я поглянув на свого адвоката, але він нерухомо дивився прямо в небо і я бачив, що він зараз десь далеко, десь в таборі за сонцем, як співалось у пісні. Як добре, що він не чує цієї музики, подумав я. Вона довела б його до сказу.

Нарешті пісня закінчилась. Але мій настрій був зіпсований… підступний кактусовий сік почав брати гору, повертаючи мене до людського стану, як раптом ми під’їхали до вказівника Збройного Клубу «Мінт». «Одна миля,» проголошував знак. Але навіть за милю я чув тріскотіння двотактових мотодвигунів… але, діставшись ближче, я почув ще один звук.

Дробовики! Ні з чим не сплутаю цей звук.

Я зупинив машину. Що за херня там відбувається?

Я підняв обидва вікна і тихо покотився по гравієвій дорозі… аж раптом уздрів близько дюжини народу, які цілились з дробовиків у повітря і стріляли з рівними інтервалами.

Вони стояли на бетонній плиті в пустирі на окраїні Вегаса… вони скупчились зі своїми дробовиками приблизно за п’ятдесят ярдів одне від одного у затінку дерев і в оточенні поліцейських машин, трейлерів та мотоциклів.

Точно! Збройний Клуб «Мінт»! Ці дауни не дозволять, щоб хтось чи щось завадив їхнім тренуванням. Там було близько сотні мотоциклістів, механіків та спортивних журналістів, котрі тинялися туди-сюди, записувались на завтрашні перегони, ліниво потягували пиво і розглядали техніку – і посеред усього цього, не звертаючи уваги ні на що, окрім тарілочок, котрі випускались з інтервалом кожні п’ять (чи скількись там) секунд, люди з рушницями продовжували стріляти.

А чому б і ні? Подумав я. Постріли слугували чимось, на кшталт ритм-секції, додаючи басів до високочастотного дзижчання моторів. Я припаркував машину і поплівся у натовп,

залишивши адвоката свого адвоката, що досі був у комі.

Я купив пиво і дивився за реєстрацією мотоциклів. Багато Хускуаварн, тюнінгованих шведських фаєрболів… також Ямахи, Кавасакі, кілька 500 Тріумфів, Макосів, CZ, Пурсанг… всі дуже швидкі, надлегкі гоночні мотоцикли. В цій лізі нема жодного Хога, чи хоча б Спротстера… все-одно, якби наша Велика Червона Акула взяла участь в перегонах для баггі.

Може так і зробити, подумав я. Записати адвоката як водія, а потім відіслати його на лінію старту, накачаним ефіром і кислотою. Цікаво, як вони з ним справляться? Ні в кого не вистачить сміливості вийти на один трек з ненормальним. Він перекинеться на першому ж повороті і виведе з ладу чотири чи п’ять баггі – прямо тобі камікадзе.

«Який стартовий внесок?» запитав я в адмінітратора.

«Дві п’ятдесят,» відповів він.

«А якщо я скажу, що в мене є Vincent Black Shadow?» Він глянув на мене, не кажучи ні слова, зовсім не дружньо. Я помітив револьвер у нього на поясі. «Забудьте,» сказав я. «Все-одно мій водій захворів.»

Його очі звузились. «Твій водій не єдиний хворий тут, друже.»