Хантер Томпсон - Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії

«Будь ласка,» попросив він. «Не кажи мені таких речей. Не зараз.» Він покликав офіціантку і замовив ще двох «Диких Індиків».

«Це вже остання моя випивка,» мовив він. «Скільки грошей ти мені можеш позичити?»

«Не багато,» сказав я. «А для чого тобі?»

«Мені треба їхати,» відповів він.

«Їхати?»

«Так. Виїхати з країни. Сьогодні.»

«Заспокойся,» сказав я. «Тебе попустить за кілька годин.»

«Ні,» сказав він. «Це серйозно.»

«Джордж Метескі [6] Джордж Метескі, відомий також як Божевільний Підривник (Mad Bomber) – терорист, що тримав у страху весь Нью-Йорк протягом 16 років, закладаючи вибухівку в громадських місцях в 1940-1950-х рр. був серйозним,» сказав я. «І ти знаєш, що вони з ним зробили.»

«Не пизди!» закричав він. «Ще одна година в цьому місті і я вб’ю когось!»

Я бачив, що він був на піку. Сильне відчуття страху, яке переживаєш на вершині мескалінового приходу. «ОК,» сказав я. «Я позичу тобі трохи грошей. Давай вийдемо надвір і подивимось скільки у нас залишилось.»

«А ми зможемо це зробити?» спитав він.

«Ну… все залежить від того, скількох людей ми кокнемо, поки дійдемо до виходу. Ти хочеш вийти тихо?»

«Я хочу вийти швидко,» відповів він.

«Ок. Тоді давай оплатимо цей рахунок і повільно встанемо. Нас обох зараз плющить. Це буде довга прогулянка.» Я попросив рахунок у офіціантки. Вона підійшла з байдужим виглядом і мій адвокат піднявся.

«Вони платять тобі, щоб ти трахала того ведмедя?» запитав він у неї.

«Що?»

«Він просто жартує,» сказав я, стаючи між ними. «Добре, друже, а тепер давай

спустимось і трішки пограємо.» Я довів його до кінця бару, тобто до краю каруселі, але він відмовився зійти, поки вона не зупиниться.

«Вона не зупиниться,» мовив я. «Вона ніколи не зупиниться.» Я вийшов з каруселі й

повернувся до нього, але він не рухався… коли я протягнув руку, щоб витягти його, він відскочив від мене. «Не ворушись,» крикнув я.

«Не підходь!» його очі сліпо дивились вперед, в них читався німий жах. Він не поворухнув жодним м’язом, поки не зробив повне коло.

Я почекав коли він порівнявся зі мною, потім простягнув руку, щоб витягти його, але він відскочив назад і зробив ще одне коло. Це рознервувало мене. Я був на межі зриву. Бармен спостерігав за нами. «Карсон-Сіті,» крутилось у мене в голові, «20 років ув’язнення.»

Я зайшов на карусель і пішов у напрямку бару де сховався мій адвокат і коли настав підходящий момент, виштовхнув його звідти. Він вилетів у прохід несамовито волаючи, так як втративши рівновагу, покотився вниз, збиваючи з ніг людей… він котився, мов колода, як раптом зірвався на ноги, стиснув кулаки і почав люто роззиратися на всі боки, шукаючи кого б ударити.

Я підійшов до нього, тримаючи руки вгорі й намагаючись посміхатись.

«Ти впав,» сказав я йому. «Ходімо.»

Тепер уже на нас дивилися всі. Але той дурень не збирався зрушати з місця, а я знав, що буде, якщо я спробую знешкодити його. «ОК,» мовив я. «Ти залишайся тут, а я піду і здамся правосуддю. Я йду.» І пішов у напрямку сходів, повністю ігноруючи його.

Це примусило його рухатись.

«Ти це бачив?» запитав він у мене, коли порівнявся зі мною. «Якийсь гівнюк штовхнув мене у спину!»

«Мабуть то був бармен,» відповів я. «Він хотів покарати тебе за те, що ти нахамив офіціантці.»

«Боже милий! Давай забиратися звідси. Де тут ліфт?»

«Навіть не наближайся до ліфту,» сказав я. «Це якраз те, чого вони чекають від нас… вони хочуть замкнути нас у сталевому ящику і завезти в підвал.» Я глянув через плече, проте ніхто за нами не йшов.

«Не біжи,» спинив я його. «Їм потрібен привід, щоб застрелити нас.» Він кивнув, мовби розуміючи. Ми пройшли через великий коридор, розглядаючи картини, розмінники грошей і автомати з цукровою ватою, потім вийшли через скляні двері й пройшлись вздовж схилу, вкритого зеленою травою в напрямку парковки, де нас чекала Червона Акула.

«Ти поведи,» сказав він. «Мені здається, зі мною щось не те.»

Коли ми приїхали в «Мінт» я припаркувався на вулиці напроти казино, прямо за рогом стоянки. Не варто знову шукати неприємностей на свою голову, подумав я. Нас би не пропустили всередину через наш неадекватний стан. Крім того, ми й так були занадто напружені. Нас оточували зловісні вібрації. Ми попрямували до заднього входу.

Ми дісталися кімнати не зустрівши нікого, але ключ не підходив до дверей. Мій адвокат відчайдушно воював з замком. «Ті гниди змінили наш замок,» простогнав він. «Напевно вони обшукали кімнату. Боже, ми попались.»