Сергей Жадан - Депеш мод

— А про що?

— Не знаю, просто я думаю, якщо з ними щось трапиться, все одно звалять на мене, вони звикли все валити на мене.

— Просто ти антисеміт, — кажу я.

— Все одно, — каже Вася, — тут ти проганяєш. По-своєму це прикольно.

— Що, — кажу, — поминки?

— Ні, ну там батьки, сім'я. Я ось розгребу тут все і обов'язково звалю додому. У мене мама в Черкасах.

— Розумієш, — кажу я йому, — я насправді нічого не маю проти. Сім'я так сім'я, мама так мама. Розумієш, ми колись із братом, ще коли я в школу ходив, обчистили один палац культури, невеликий такий. Винесли апаратуру.

— Для чого?

— Не знаю, просто — перло нас, вирішили щось обчистити. Витягли кілька підсилювачів, примочки там різні, навіть частину барабанної установки, прикинь.

— Ну, і що ви з ними робили?

— Продали. В інший палац культури. Там навіть не питали звідки це в нас, лохи. Ми в принципі дешево продали, тож питати було без понту. Продали. А потім пішли в магазин і накупили дисків.

— Дисків?

— Так. Купу вінілу, ще чувак, ну, котрий все це продавав, мав під прилавком фірмовий «Депеш Мод», прикинь, у них тоді щойно вийшов подвійний лайфовий альбом. «101» називається. Ну, ми і викинули на нього купу бабок.

— Серйозно?

— Ну. А найприкольніше знаєш що?

— Що?

— Це було взагалі єдине, що ми з братом купили РАЗОМ.

11.35

Срань, що робити, я б його і не шукав. Для чого це йому потрібно, і покійному — для чого це потрібно, він йому і живому не сильно потрібен був, а тепер — так і взагалі, він тепер десь по дорозі в свою Валгалу, дибає крізь космічний морок на своїй єдиній нозі і лише янголи, стоячи вздовж дороги, салютують йому, беручи під козирок і оголюючи обірвані в боях верхні кінцівки, покійний, безперечно, має потрапити в рай для інвалідів, має ж там бути якесь розділення, не запускають же їх усіх через одні ворота, хоча — звідки мені знати. Справді, звідки мені знати, може якраз худі й цибаті янголи в есесівських шоломах зі шмайсерами напереваги збирають і здорових, й інвалідів перед величезною осяйною брамою, на якій шрифтом Родченка написано «Робота робить вільною», збирають всіх докупи, хто намагається втекти — того просто пристрелюють і відтягують в сусідні хмари, нарешті виходить святий Петро, такий собі Буратіно із великим золотим ключем, відчиняє браму і янголи починають заганяти туди масовку, заштовхують їх і вже там, у внутрішньому дворику довбаного раю, ділять на колони і ведуть різними дорогами, кожна з яких, проте, неодмінно закінчується великою газовою камерою.

Тож чувак має ще дві доби часу, аби дійти до своєї кінцевої і стати навіки в депо, здавши зброю янголам і отримавши від них великий залізний хрест за героїзм на східному фронті. Те, що він добровільно вивалив своє мізковиння на кухонну підлогу, ні про що не свідчить — бувають в житті такі моменти, коли найвищою чеснотою і найбільшим моральним вчинком є звільнити оточуючих від своєї присутності, такі речі розуміти треба.

Щоправда є один район, якраз за новим цирком, від ріки і до самої залізниці, квадратні кілометри непролазного приватного сектору, відразу за яким починаються заводи, так би мовити — старі фабричні передмістя, влітку там взагалі на вулицях нікого не зустрінеш, де вони всі діваються я не знаю, але можна годинами лазити по піску й щебеню і нікого не зустріти, я вже мовчу, що там робиться взимку. Я до чого веду — там живе наш друг Чапай, він мешкає в майстерні при заводі, який виготовляє спорядження для шахтарів, у сенсі не відбійні молотки, а там різні лампи, ліхтарі, ну й так далі — що там може знадобитись шахтарям під настрій, Чапай говорить, що його дід будував цей завод, тож у них це ніби як традиція така сімейна, тато Чапая збухався кілька років тому і лікувався десь на дурці, Чапай час від часу їздив до нього, провідував, привозив свіжу білизну і пресу, передавав привіти від бригадира, такі ось речі, вони жили в одному з бараків якраз над річкою, але бараки почали зносити, а оскільки Чапай-тато ще у вісімдесятих пропив усі документи включно з накладними на дідусеві георгіївські хрести й ордени трудового червоного прапора, то переселяти їх ніхто нікуди, звісно, не збирався, Чапай-джуніор, як син полку, пішов до директора тоді ще нормального радянського заводу і попросився взяти його в цех, типу по батьківській лінії, династія там і так далі, Чапай на такі речі вівся, думаю, він уже і в дурці встиг собі місце забронювати, в одній палаті з татом, така б вийшла палата передовиків виробництва, до них би приходили на екскурсії піонерські дружини, слухали б їхні депресивно-маніакальні спогади і лишали б їм на тумбочках пакунки з помаранчами, печивом і денатуратом. Представники сильних професій мають помирати красиво, це лише різна інтелігентська шлоїбень може захлинатись у помиях і мучитись від геморою, а справжні чоловіки, котрі стискають у своїх правицях, що там вони стискають у своїх правицях, ось, котрі стискають у правицях важелі від основних механізмів цього життя — вони мають згорати на виробництві, героїчно падати на гарячі долівки ливарних цехів, обриваючи власний робочий стаж, помирати від білої гарячки і перепою, від різного там побутового травматизму, якщо білу гарячку можна вважати побутовим травматизмом.