Сергей Жадан - Депеш мод

Собака ідейно не працює, вважає западло, говорить «мені западло працювати на них», він загалом вважає, що в нашій республіці відбувся переворот і до влади прийшли євреї, жиди — каже він, — всюди жиди; я в принципі вважаю, що він даремно так говорить, але працювати теж не хочу. Нещодавно, правда, наші друзі — рекламники Вова і Володя — влаштували Собаку до себе в газету, у відділ реклами, кур'єром, Собака довго вагався, приходив до нас на поверх, блукав кухнею, називав Вову і Володю жидами і вагався. Врешті, зважився і пішов працювати. Пропрацював днів десять. Кілька днів тому зник, разом із якоюсь кореспонденцією, Вова з Володею приїздили до нас, але ми нічого не знали, телефонували батькам, ті теж не чули про свого сина-Собаку вже півтора роки, здається, їх це влаштовувало, навіть до бабусі поїхали, бабуся їх не впустила, дивилась через напіввідчинені двері і не розуміла, що від неї хочуть, схоже, Собака вкінець замордував стару, спробуйте, поживіть з онуком, який на сніданок вживає спочатку водяру, а потім уже все інше. Одне слово, Собака пропав, і наші друзі-рекламники погрожували зробити з ним щось страшне в разі, якщо той знайдеться — «так і передайте Собаці, — говорили вони нам, — яйця відірвемо». Я сумнівався, що в такий спосіб Собаку можна було заманити назад до редакції, але обіцявся передати. Мені не важко. Вову й Володю ми недолюблювали, але терпіли, вони вчились на історичному і, як більшість відмінників з історичного, співпрацювали з кгб; кгб, я думаю, сильно потерпало від присутності в своїх лавах двох даунів — Вови й Володі, але порядок є порядок, я так думаю, інакше для чого б їх тримали у штаті. Вова й Володя, очевидно, що за протекцією кгб, вже на першому курсі влаштувалися в рекламний відділ однієї з перших харківських незалежних газет, газета їхня працювала від якогось фонду демократичного розвитку, редактор — підар-пронира — вибив із америкосів солідний грант і вони запустили в світ свою незалежну газету, одними з перших в місті почали друкувати на обкладинці голих тьоток, а в середині — розлогі програми телепередач. Крім того, постійно гнали на совок, можна сказати, що за гроші америкосів поливали гівном нашу радянську батьківщину, нашу молодість, можна сказати, я не любив цієї газети, хоча тьотки на обкладинці мені подобались. Вова і Володя працювали, як я вже сказав, у рекламному відділі, не знаю, як вони там працювали, мабуть, погано, тому що традиційно раз чи двічі на тиждень вони заїздили до нас, напивались водяри і бились між собою. Взагалі вони товаришували і ладили один з одним, Вова був трішки вищий, Володя — трішки повніший, а от напивались, виходили непомітно на коридор і починали мочити один одного, причому по-справжньому, без дураків, з вибитими зубами, з соплями і слізьми на фейсах. Тож які з них могли бути кагебісти — не знаю. Ми їх спочатку розводили, а потім бачимо — ну, хулі, б'ються пацани і хай собі б'ються. Може, в них, в істориків, так прийнято, може їм кгб за це доплачує, чого лізти.

Ще з нами на поверсі живе Ваха. Ваха — грузин, хоча Собака його теж називає євреєм. У Вахи свій бізнес — біля кільцевої, на самому виїзді з міста, зовсім близько від нас, у нього стоїть кілька кіосків, у яких працює кілька наложників. Наложники живуть в одному з кіосків, збираються там на ніч, взимку палять багаття, одного разу ледь не спалили кіоск, добре, що він був залізний, просто посмажились, але вижили. Ваха має цілих дві кімнати — в одній він живе, в іншій тримає контрабанду, різні там шоколадки, колу, героїн і чупа-чупси. Мінтурі він платить, вахтерам теж, нас не чіпає, тож Ваха — позитивний герой, точно позитивний, інакше не скажеш. Нам він продає непалену водяру, хоча знижок не робить. Собаку Ваха боїться, і коли той приходить до нас, зачиняється в одній із кімнат, я собі уявляю, як він у цей час перераховує терті банкноти і заковтує золоті монети, щоб єврей-антисеміт Собака Павлов не відібрав бува чого.

Далі по коридору, десь у його нетрях, живе Какао — донбаський інтелігент. Себто, його мама працює в бібліотеці на якійсь шахті. Какао товстий, і ми його не любимо, він до нас натомість тягнеться, ну, в нього й виходу, за великим рахунком, іншого немає, хто стане водитись із донбаським інтелігентом. Хоча в нього є ще якісь знайомі в місті, окрім нас, якісь музиканти, очевидно, такі самі піжони, як і Какао, коли він із ними зустрічається, то приповзає додому на рогах, накачаний портвейнами, і завалюється спати. В Какао є пісочний костюм, у якому він схожий на повного мудака, він його майже ніколи не знімає, ледь не в душ у ньому ходить; коли накачується портвейнами і приповзає додому, завалюється в ліжко просто в цьому костюмі, багатофункціональна штука виходить — костюм донбаського інтелігента. Прокинувшись, Какао виходить на кухню і спостерігає, хто там що собі готує, нюхає напівфабрикати і говорить на всілякі відв'язні теми — неопохмілений, товстий, у м'ятому піжонському костюмі.