Світлана Поваляєва - Сімурґ

Для Numo це миттєвий всеохопний спалах, відчуття світла, якби вона, будучи цим світлом завжди, усвідомила єдино це і нічого більше, то вона б не стояла зараз в осерді мінливих і різнобарвних форм свого світу, відбиваючись мечем своєї впертості й самозначущості від батальйонів думок про форми, що наповнюють місце і час, де полчища «я» атакують тебе звідусіль, і ця виснажлива битва триває доти, доки ти, Numo, не опустиш свого меча, не заховаєш його отам під горіхом у землю, бо воюєш ти сама із собою, ніде не знаходячи «самої себе», бо воїн і битва — нероз’ємні, вони суть одне… хто і що і від чого, де і куди отямлюється? Numo — це знову усього лише Numo, дівчинка, в якій поволі вщухає переживання світла, і вона знову говорить про себе «я». Numo стовбичить в осерді «цього всього» і є цим всім. І немає ніякого «скільки часу» вона так стоїть і рухається, міниться, спливає, перетворюється, перевтілюється, залишається незмінною, освітлюється і затьмарюється, висвітлюється і захмарюється, захмарюється і розвиднюється — Є. Просто є. Без віку і досвіду завжди є.

Але «щось» же ж таки «через деякий» «час» «хоче» кави і сигарети, «щось» «усвідомлює», як «воно» «піднімається» сходинками до кімнати, падає на ліжко і починає писати. «Щось» «бачить» «перед» «собою» руку, яка виводить кульковою ручкою на папері неслухняні знаки, «слова»… Нумо, Numo, пригадай, що «ти» — це ти, а «довкола» — це кімната, котра знаходиться в будинку, котрий стоїть на захаращеній рослинами ділянці, а довкола — там, за стінами, і далі вітер жене хмари і сонце руслом часу. І що «гирло» — це не топографічна метафора, а конкретне місце, де ти влітку живеш. І що час є, бо є літо — кому б це знати з такою хворобливою виразністю, як не тобі. А ще є берег, пляж — твердь земна, річка — вода і небо з хмарами, комахами, птахами, літаками, зірками, кометами, метеоритами, супутниками і космічними кораблями. І щонайменше один з цих умовно розмежованих просторів для тебе є фізично недосяжним. І не прикидайся, що здатна осягнути безмежну єдність єдиного простору, окрім як інтелектуально (просто подумати у такий спосіб, хоч це нічого й не змінить, навіть якщо «ти» «собі» — о скільки ж «вас»?! — скажеш: «Я вже і так Є. І на небі і всюди водночас»).

Коли Numo з чоловіком, мозгойобка з тими всіма ніби «я» «всередині» форми Numo тільки ускладнюється. Бо коли всі вони — його та її «я» — кохаються, спочатку нібито дійсно нарешті спрощуючись до двох тіл, які задовольняють одне одного, то все здається таким простим: ось «ти», а ось «я», і «це» «зараз» — «ми», майже одне «воно», андрогін… Але тут «Numo» розчиняється, взагалі щезає… Та незабаром «щось» («хтось») вмикається в мережу осяжного простору і починає думати — збирати докупи розсотану форму, нанизувати, мов хребці на спинний мозок, всі ці «я», і, виявляється, Numo нікуди не дівалася, не «розчинялася» — ось вона! (Вони — воно — оце.) Малює слова. Писання, як і будь-яка людська побутова дія, зміцнює, цементує форму «того», «хто» пише. Ну і хто це? Хто?! «Я» просто йобнусь зараз, думає Numo. Хто — «я»? Що за «я»? І так до оскаженіння-виснаження-змаразміння, по колу… То ж дамо бідолашній дівчинці спокій, бо нічого цікавого з «нею» вже не відбувається.

Але Numo… стовбичить посеред ґанку. В осерді літа. Невідомо, хто піднімався сходами, хто з них пив каву, хто курив, а хто читав, бо принаймні постать Numo і далі незворушно стоїть собі в небі, мов у річці, пропускаючи крізь себе хмари, комах, птахів, літаки, зірки, комети, метеорити, супутники, космічні кораблі, павутинки і маленький мандрівний листочок з водяної верби. Numo нуль шістнадцять цілих сімдесят п’ять двадцять один тридцять «років» за людським відліком часу. Годинник в кухні показує 16:45, випереджуючи таймер на мобілці (звірений з верховною телефонною жрицею Точного Людського Часу в цьому часовому поясі) майже на дві години. Світло засліплює світ очей… рано чи пізно Numo зійде зі свого зачудованого місця, припиняючи свій втик, почне «робити» «щось»… тому давайте домовимось: «завтра» існує! Воно є завжди і, менше з тим, все одно настане завтра. Це буде ультрамариново-золотий, ясний і чистий серпневий день, коли вода вже по-осінньому свіжа й прозора, небо лагідне і пронизливо-глибоке, повітря сповнене запахів, не притуплених задухою, а сонце не несе нищівної спеки — лише тепло і цупку, останню цього літа засмагу. Обидва далеких Міста на зелених пагорбах здаватимуться емалево-білозубими посмішками або картинками на щойновимитій порцеляні, а чайки — також.