Світлана Поваляєва - Сімурґ

Numo не витримує, рвучко розвертається і тікає, яка різниця, чим це все закінчиться, найстрашніше вона вже побачила: дитя, хлопчик, маленький син заможних і доглянутих батьків, він як шматок м’яса між двома оскаженілими псами, у нього, мабуть, «є все», і клоуни на день народження, і комп’ютер, і дорогий якісний одяг, він вчиться у приватному ліцеї та їздить за кордон на кожні канікули; він може з’їсти все, що захоче, він може кататися хоч на роликах, хоч на джипі, хоч на ровері, хоч на яхті… Numo гуде в голові й пече очі, вона механічно іде вулицею, мов засліплена — просто назустріч божевільному забинтованому зекові, якого чомусь ще досі не запакували, Numo ледь не наштовхується на людей попереду себе… від несподіванки Numo зупиняється. Двоє манюніх замурзаних циганчат, братики не більш як трьох і чотирьох рочків, міцно обійнявшись, мов п’яні матроси, йдуть собі посеред вулиці, розгойдуючись та зашпортуючись, і натхненно горлають пісню, навіть не пісню, а гімн цьому величезному і прекрасному бурштиновому світові, центром якого вони є зараз, тут і на віки вічні! Numo випадково потрапляє до цієї літаючої тарілки безтямного щастя, а парочку маленьких бодгісатв, цих Ромула і Рема Імперії Світла в центрі столиці країни У раптом наздоганяє струнка й не менш за них замурзана циганка, Свята Трійця повертає до провулка, і Numo, проводжаючи їх очима, розминається із босим перебинтованим мужиком, котрий, виявляється, звалив погуляти, зліз з вороного мармурового коня, зістрибнув зі свого постамента, де на чорному мармурі викарбуване золотим слово ЩОРС, і ще щось, але з того боку, де скоро проходитиме Numo, непомітно, що саме, мабуть ім’я по батькові та ідентифікаційний код, і пішов собі гуляти містом.

Ти голодний? — питає Оксанич Марка, нє, мимрить Марк, прямуючи до вітальні, і починає клацати пультом дистанційного керування, — Ти поводишся як божевільний! Я просто роблю, що мушу! Що ти мусиш?! Всюди прибульці! Ти кажеш правду?! Після того як на мене напала риба, мене викрали! Так, ти правий! Так більше тривати не може! Ми повинні знайти цих вишкребків! Ми мусимо врятувати себе і всіх, хто залишився! Ми не можемо цього дозволити! Так! Тепер я бачу, що ти не божевільний! Ти зі мною? Ми команда! Візьми ще чіпсів! — Аааааааа, зроби тихше!!! Ти здурів, діти щойно поснули! Мааарк!!! Оксанич забігає до вітальні з відвертим наміром дати чоловікові по голові, але той вже швиденько прибрав звук і зацікавлено вдивляється в екран: у напівтемряві супермаркету валандаються якісь замурзані вар’яти з базуками і в подертому камуфляжі, звучить малобюджетна атмосферна музика, зляпана на іоніці якимось блекушником-невдахою за пару ящиків пива — для нагнітання позаекранного настрою, о чорт! як тобі не набридне дивитися цей треш! ну Оксанич, ну почекай, диви, тут зомбі захопили місто! оці? нє, ці якраз від них ховаються в супермаркеті! хто від кого? це зомбі? нє, це люди, зомбі — там, на вулиці… а, я думала, це зомбі, я ше подумала, хіба зомбі їдять чіпси? Марк присідає навпочіпки біля синової електричної залізниці і вмикає її, Оксанич бере ляльку і вдає, що її лялька підходить до вокзалу, Марк і Оксанич якусь мить пильно дивляться одне одному в очі, а потім мовчки беруться за руки і заходять до купейного вагону, усміхнений провідник перевіряє їхні квитки… сухорлява старенька у якомусь неймовірному капелюшку й синьому плащі чимдуж дріботить до вагона, вчіплюється у поруччя, ніяк не влізе на зависокі залізні сходинки, озирається роздратовано і перелякано, платформою, відсапуючись, суне її Равлик, великий сумний Равлик у пошарпаній мушлі… обидві подружніх пари опиняються в одному купе, вони могли би бути родичами, скажімо, Равлик міг би бути Марковим батьком, а Оксанич — донькою жінки в капелюшку, вони могли б жити в одній хаті, і побут поступово вмирав би на траєкторіях їхніх зіткнень, пронизлива здатність залучення будь-кого у коло своїх проблем, пронизливі здібності до енергетичного мордування дужих та піднесення кволих, словом, ісус вирішує питання, всі речі виходили б з ладу, електроприлади і меблі; ламалися б стільці, падали б карнізи, перегорали б лампочки, псувався б телефонний дріт, лущилася би водоемульсійка на стелі лазнички, позабивалися би усі стоки і мушлі: і у ванній, і на кухні, і унітаз також, плодилися б передвісники непам’яті і жебрацтва: таргани, шашіль, мурахи і трав’яні блощиці, і тут, коли всі четверо, не враховуючи ще маленьких дітей, просто оскаженіли б од безвиході, скандалів і безладу на руїнах всезагальної мрії про париж, коли у кімнаті нестерпно горлав би телевізор, якому паралізувало екран і залишився тільки звук, Марк з Оксаничем дістали би, мов чортеня зі скриньки, два квитки до Парижу, і сказали б: тато, мамо, їдьте до свого парижу, бо тут, у цьому світі, вже нічого хорошого на вас не чекає! і вдячні батьки довго плакали б, а потім почався би у хаті справжній гармидер і довгі сварки і суперечки, які завжди супроводжують збори у далеку дорогу, і як би трансформер-Марк і барбі-Оксанич не опиралися двом своїм перестарілим покемонам, їх все одно було би втягнуто у ці безконечні вибори між смертю і смертю, між безглуздям і безглуздям, між капелюшком і плащем, між мушлею і гаманцем, і ніколи ніхто не переконає покемонів у тому, що для цієї подорожі по свою мрію, по свою свободу і власну смерть їм не потрібно анічогосінько! їм не потрібні навіть гроші.