Світлана Поваляєва - Сімурґ

Він:Це грип. А може… може, цей холод пристав до мене і пронизав зсередини звідтоді, як я вирушив на вокзал з метою сісти на потяг до цього осоружного містечка?

З динаміків щось уїдливо пугукає, наче пугач. Він підводиться, відчуваючи колінами, литками, гомілками холодну намоклу тканину штанів, роззирається.

Голоси з динаміків:Все, що в тебе є — вже було. Було — і не повернеш ти, а решту — винен! Нам. Вам. їм. Імвам. Намім. Меніму. Їміїй. Йомуні. Йомені. Імені. Йо! Оммммманіпадмайооооооооооо…

Він (бурмоче, ніби в лихоманці):Я — всередині павутиння, сплетеного з міазмів та вібрацій. Павутиння, позв’язуваного вузлами каналізаційних люків. Павутиння з чорними ротами — пульсуючими пащами — м’язистими гортанями — голодними отворами — роззявленими пустками — декоративними пастками — всепоглинаючими роззівами — просторовими мухами — конвульсивними жертвами — агонізуючими просторами — бездонними вікнами — гнилими тунелями — безконечними дверима — дірками у часовій ґумі з німо горлаючими віками трун — колодязями нескінченних шляхів…

Голоси з динаміків:

Безбарвний голос Мари:Не руш зі свого місця, і вони не зможуть тебе заманити і засмоктати!

Він (сам до себе):І що, мені тут стовбичити до ранку посеред вулиці?!

Голоси з динаміків:

Безбарвний голос Мари:Так.

Він (волає):Що?!

Мряка заковтує Його крик, не повертаючи зі своєї безконечної ватяності ані луни.

Він:Я нічого не знаю про Тишу. Безумовно, це — ніч або дощистий день, вода ув осінньому озері, новели Кортасара, густа кава, з якої вихмарюється коньяк, відсутність кольорів… людині відомо, що тиша — це відсутність звуків, якої не буває у повсякденній реальності: щомиті час скавульне про свою смерть… для людини Тиша — це образ, картина, театральна пауза у виставі, новела, гобелен, мить, коли саксофоніст набирає дихання… роман з Тишею (примарою, Мореллою, Прекрасною Незнайомкою, — плетивом, мереживом ідеалістичних уявлень, високої температури, нездійсненого життя, які зростаються в Образ) недосяжний для смертних. Я — смертний, але чомусь не сумніваюся, що Вічність — безгучна і тому Тиша дорівнює Вічність. Так само, як Людська Реальність дорівнює Банальність: спроби уникнути її у пошуках Тиші — проливання ягнячої крові на жертовник Форми. Кумири людства — лише конгломерати поклоніння, пам’яті та уявлень: Форма дорівнює Метушня дорівнює Кров. Печінка мусить бути сирою й свіжою… Це все мені мариться!!!

…Пекельно кортить прикластися пляшки з коньяком! Видудлити, не спиняючись, половину!!! І закурити! О, так, закурити!!! І тоді б ми побачили, хто кого…

Голоси з динаміків:насмішкувато пугукає пугач.

«У цій сцені герой потрапляє у пастку вулиці з відкритими каналізаційними люками, і тут, на розсуд режисера, може бути що завгодно: хаос-балет, пантоміма з демонструванням відео-арту, але неодмінно музика і голоси з динаміків», — можуть прочитати ті, хто ще не витратив весь свій рулон спочатку на загравання з публікою за сусідніми столиками, а на початку Другої Літери — на шмарки. Але, мабуть, режисер знайшов оптимальне і малобюджетне рішення цієї сцени: замість «хаос-балету» і «пантоміми з демонструванням відео-арту», довкола героя кружляють у цілковитій тиші натхненні євнухи, судячи з усього, вони виконують зведені в дует партії Одетти та Оділії з балету «Кривенька Качечка», і, попри відсутність музики, сюжетний малюнок їхнього танцю ясно прочитується як політ кондора над зозулиними гніздами, лебединими озерами, тропіками, Піренеями та емпіреями.

Коли євнухи під всезагальне пердіння, схвальне рохкання і стогони граціозно тікають зі сцени, починається пісня… якого кольору іржавий скрип воріт? Як пахне смерть? Напевно, черепками… тужливі слова, тужлива світла мелодія. Розвиднюється. Він опиняється за столиком кнайпи. На столику — розбита клепсидра (але пісок у ній залишився). Світло скероване тільки на Нього, він угнувся лицем в стіл, поклавши голову на руки.

Він (бурмоче в долоні):…місто нерозгаданої душі, паралельного життя, яке завжди закінчується разом з обраним… місто, де вичісуєш духів з волосся разом із порохнявими слізьми, віковим тиньком, лупою і лускою деревної кори… місто, в якому росте моє дерево, живе моє кохання і спить моя Смерть…

за прядивом моїх днів, що спливали шорсткою вовною у Тишу в іншому Місті, бо в цьому — тільки чіпляються вузликами, немов древні послання…