Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

— Ну от, — повторює Ральф. Фрау Нібур жваво підтакує.

Я вражено дивлюсь на Георґа. Склеп стане другим охоронцем нашого складу, брагом чорного обеліска.

— А завдаток? — питає Ральф.

— Завдаток, звичайно, залишається в нас, — кажу я. — Так завжди робиться.

— Що? — Ральф обсмикує жилет і набундючується. Я помічаю, що штани в нього теж надто короткі і надто вузькі.

— Та це ж було б курам на сміх! — каже він. — Ні, з нами так не вийде!

— З нами теж. Ми завжди маємо справу з клієнтами, які забирають те, що замовляли.

— Ми ж нічого не замовляли, — з новою відвагою втручається фрау Нібур. Вишні на її капелюсі погойдуються. — До того ж ви надто дорого хотіли.

— Тихо, Емілі! — гримає на неї Ральф.

Вона скоряється, злякана й щаслива, що він такий мужній.

— Є ще суд, — загрозливо додає Ральф.

— Сподіваємось, що таки є.

— Ви після одруження будете й далі тримати пекарню? — питає Георґ Емілі.

Вона така злякана, що лише мовчки поглядає на свого нареченого.

— Аякже, — відповідає Ральф. — Звичайно, поряд з роботою в промисловості. А вам навіщо?

— Булочки й пиріжки були в неї надзвичайно смачні.

— Дякую, — манірно каже Емілі. — То як із завдатком?

— Я вам ось що запропоную, — заявляє Георґ, стаючи раптом надзвичайно люб’язним. — Посилайте нам безплатно протягом місяця по дванадцять булочок щоранку і по шість пиріжків з фруктами щовечора, і тоді в кінці місяця ми повернемо завдаток, не вимагаючи, щоб ви брали склеп.

— Гаразд! — відразу згоджується фрау Нібур.

— Тихо, Емілі! — Ральф штовхає її в бік. — Ось чого захотіли! — сердито відповідає він Ґеорґові. — Повернути гроші через місяць! А що тоді вони будуть варті?

— Ну, то беріть склеп, — кажу я, — хай буде так.

Боротьба триває ще чверть години. Нарешті ми пристаємо на те, що половину грошей повернемо зараз, а половину через два тижні. Булочки й пиріжки нам таки будуть посилати. Ральф нічого не може вдіяти. На нашому боці інфляція. Для суду числа є завжди числами, незалежно від того, що вони означають. Коли б Ральф захотів повернути завдаток через суд, Емілі, мабуть, одержала б його десь аж через рік — ту саму суму, тоді вже нічого не варту. Тепер я розумію Георґа: він знайшов чудовий вихід. Завдаток уже й так становить тільки якусь частину своєї колишньої вартості.

— Але де ж ми дінемо склеп? — питаю я Ґеорґа, коли заручені, нарешті, йдуть від нас. — Зробимо з нього собі приватну каплицю?

— Ми трохи переробимо дах. Курт Бах примостить на ньому скорботного лева або солдата при повній зброї, а коли буде треба, то й ангела чи постать зажуреної Німеччини. Двоє вікон виймемо й замінимо їх мармуровими плитами, на яких можна буде вибити імена, тоді склеп стане… — Ґеорґ робить паузу.

— Маленьким пам’ятником полеглим на війні, — докінчую я. — Але ж Курт Бах не зуміє зробити ані фігури ангела, ані солдата, ані Німеччини. Найбільше, що він може, це виліпити барельєф. Доведеться нам обмежитись своїм звичайним левом. Але для нього дах надто малий. К раще посадимо там орла.

— Навіщо? Одна левова лапа може звисати з постаменту. Тоді все буде гаразд.

— А що коли взяти бронзового лева? Фабрики металевих виробів одливають звірів якого завгодно розміру.

— Г армату, — задумливо каже Ґ еорґ. — Понівечену снарядами гармату. Це було б щось нове.

— Однак тільки для села, з якого на війні загинули самі артилеристи.

— Послухай, — каже Георґ, — дай волю фантазії. Зроби кілька малюнків, якомога більших і, найкраще, кольорових. А потім побачимо!

— А що якби приліпити до нього обеліск? Так би ми вбили одразу двох зайців.

Георґ сміється.

— Коли ти впораєшся з цим, я тобі в нагороду поставлю цілий ящик рейнгардтського, врожаю 1921 року. Про таке вино можна тільки мріяти.

— Краще було б, якби ти давав по одній пляшці наперед. Тоді швидше приходило б натхнення.

— Гаразд, почнемо з однієї. Ходімо до Едуарда.

Едуард, як завжди, похмурніє, коли бачить нас.

— Радійте, пане Кноблох, — каже Георґ, виймаючи з кишені цілу ікменю асигнацій, — сьогодні ви одержите чисті гроші.

Едуард веселішає.

— Справді? Ну звичайно, адже мусить колись настати цьому кінець. Сядете біля вікна?

В тому кутку, де подають вино, знову сидить Герда.

— Ти тут постійний відвідувач? — похмуро питаю я.

Герда весело сміється.

— Я тут у справах.

— У справах?

— У справах, пане слідчий, — повторює вона.

— Можна нам цього разу запросити вас на обід? — питає Ґеорґ і штовхає мене ліктем, щоб я не поводився, як осел.