Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

— Ви хочете повернутися до своєї квартири? — запитав я.

— Ні.

Ідучи на кладовище, він захопив і свій чемодан.

— Ви не знаєте кого-небудь, хто міг би підправити паспорти? — запитав я.

— Грегоріус. Він уже з тиждень як тут.

Ми пішли до Грегоріуса. З паспортом, який призначався тепер для Шварца, Грегоріус упорався швидко; особлива точність тут була зайва. Шварц мав посвідку з вербувального бюро Іноземного легіону; йому лишалось тільки перейти кордон і, добравшись до казарми, викинути мій паспорт. В легіоні минулим не цікавились.

— А що сталося з тим хлопцем, якого ви привезли з собою? — поцікавився я.

— Дядько ненавидить його; але хлопець щасливий, що принаймні є хтось із рідні, а не тільки чужі люди.

Я поглянув на чоловіка, який тепер носив моє прізвище.

— Бажаю вам успіхів, — сказав я, уникаючи прізвища. Крім цієї тривіальної фрази, мені нічого не спало на думку.

— Ми вже більше не побачимося з вами, — відповів він. — Та це й краще. Я надто багато вам розповів про себе, щоб мені хотілося зустрічі з вами.

Я не був певен того. Можливо, пізніше він саме тому й захоче побачити мене. В уяві Шварца я був єдиною людиною, яка понесла з собою неспотворений образ його долі. Та могло статись і так, що він якраз за це зненавидить мене, бо пізніше йому може здатися, ніби я відібрав у нього дружину, на цей раз уже безповоротно і назавжди — адже він вірив, що власна пам’ять обдурює його, а в моїй — образ лишиться чистим.

Я дивився, як він пішов по вулиці з чемоданом у руці — жалюгідна постать, образ вічного рогоносця і вічного палкого коханця. Але чи не володів він своєю коханою сильніше, не любив її глибше, аніж тупі переможці? І чим ми володіємо насправді? Навіщо зчиняти стільки галасу з приводу речей, які ми щонайбільше позичаємо на певний час, і навіщо всі оті балачки про те, володіємо ми більше чи менше, коли облудне слово «володіти» означає всього-на-всього — обіймати повітря?

У мене була з собою фотокартка дружини; тоді ж бо завжди потрібні були фото для різних документів. Грегоріус негайно взявся за діло. Я не відступав від нього ані на крок. Не наважувався й на мить випускати паспорти з поля зору.

Опівдні вони вже були готові. Я майже бігцем кинувся до трущо-би, в якій ми тулились тоді. Рут сиділа біля вікна, спостерігаючи за грою рибальських дітей у дворі.

— Програв? — запитала вона, побачивши мене у дверях.

— Завтра їдемо! У нас будуть інші прізвища, у кожного своє, і в Америці нам доведеться побратися вдруге.

Про те, що я тепер носив ім’я людини, яку, можливо, вже шукали як убивцю, я не думав. Наступного вечора ми відпливли і без жодних труднощів добрались до Америки. Але паспорти двох закоханих не принесли нам щастя; через півроку ми з Рут розірвали шлюб. Щоб узаконити цю процедуру, ми змушені були спершу одружитися вдруге. Згодом Рут вийшла заміж за багатого американця, який у марсельському консульстві поручився за Шварца. Все це йому здалося до такої міри кумедним, що він навіть виступив свідком, коли ми з Рут одружувалися вдруге. А через тиждень, у Мехіко, ми розлучилися з Рут.

До кінця війни я прожив у Америці. Як не дивно, але я почав цікавитись образотворчим мистецтвом, на яке раніше майже не звертав уваги, — так, наче успадкував цю рису від далекого покійного пра-Шварца. Я часто згадував і другого Шварца, який можливо, ще був живий; вони обидва в моїй уяві зливалися в одну особу, що у вигляді якоїсь невидимої хмаринки огортала мене й іноді, як мені здавалрся, впливала на мене, — хоч я і знав, що все це дурниці. Зрештою я влаштувався на роботу в магазині, де продавали твори мистецтва, й повісив у себе в кімнаті кілька репродукцій з картин Дега, яким віддавав перевагу над усіма іншими.

Я часто думав і про Гелен, яку бачив тільки мертвою, а поки жив одинаком, вона іноді з’являлась мені навіть уві сні. Листи, які мені передав Шварц, я ще в першу ніч, коли судно пливло через океан, викинув за борт, навіть не прочитавши їх. Тримаючи листи в руках, в одному з них я намацав щось тверде, ніби камінець. У темряві я видобув його з конверта і потім при світлі розгледів, що то — шматочок янтарю, в якому темніла крихітна комашка; тисячі й тисячі років тому вона потрапила туди і там скам’яніла. Я зберіг знахідку — малесеньку комашку, яка в боротьбі за життя потрапила в клітку із золотих сліз і там збереглася, тоді як від її сестер давно не лишилось і сліду.

Після війни я повернувся до Європи. Установити мою особу виявилось не так то легко, бо в той час сотні людей «панівної раси» в Німеччині прагнули протилежного. Паспорт обох попередніх Шварців я подарував якомусь біженцю, що мусив тікати зі своєї батьківщини, — адже тоді саме прокотилася нова хвиля емігрантів. Бозна-куди він подівся, той новий Шварц! Про свого випадкового знайомого Шварца я вже більше ніколи нічого не чув. Одного разу я навіть проїхав до Оснабрюка, щоб розпитати про нього, хоча його справжнє прізвище вже й забув. Проте місто було спустошене, ніхто про Шварца нічого не знав і не цікавився ним. По дорозі назад, на вокзалі, мені здалося, що я впізнав його. Я побіг навздогін; але то виявився поштовий чиновник на прізвище Янзен; він розповів мені, що одружений і має трьох дітей.