Еріх Ремарк: Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

Проте нічого не трапилось. У темряві вітряної ночі чиновники стояли, наче постаті з картини Гойї. Вони відкозиряли нам, і ми спокійно поїхали до португальської митниці, де нас прийняли так само. Та тільки-но ми рушили далі, як один з чиновників побіг за нами, гукаючи, щоб ми зупинились. Я миттю все зважив у думці і зупинив машину; якби ми поїхали далі, нас могли б затримати в першому-ліпшому населеному пункті. Я загальмував. Ми затаїли подихи.

Чиновник наздогнав машину.

— Ось ваша книжечка з талонами, — сказав він. — Ви забули її. Як же ви без неї переїжджатимете знову через кордон?

— Щиро дякую!..

Позад мене хлопчик глибоко зіхнув. Я сам на якийсь момент став ніби невагомий — так мені полегшало.

— Тепер ти в Португалії, — звернувся я до хлопця.

Він поволі відірвав руки від рота і вперше за всю дорогу випростався на сидінні. До того весь час він так і їхав, згорнувшись у клубочок.

Мимо пролітали села. Гавкали собаки. Уже розвиднілося. В кузні блищав вогонь, коваль кував сірого коня. Дощ уже вщух. Я ждав давно очікуваного відчуття свободи, але воно чомусь не з’являлось. Гелен мовчки сиділа поруч. Я ждав радості, але відчував лише спустошення.

З Лісабона я подзвонив по телефону до американського консульства у Марселі. Коротко розповів про свою пригоду з гестапо до того моменту, коли з’явився Ґеорґ. Чоловік, з яким я розмовляв, зауважив, Що тепер я, мовляв, у повній безпеці. Єдине, чого я від нього добився, це обіцянки переслати візу до консульства в Лісабоні, якщо її випишуть.

Машину, яка так довго оберігала нас, треба було збути з рук.

— Продай її, — порадила Гелен.

— А може, краще її на повному ходу пустити в море?

— Це суті справи не міняє, — відповіла вона. — Але ж тобі потрібні гроші. Продай її.

Вона мала рацію. Таку машину продати було неважко. Покупець пообіцяв сам заплатити за неї мито і потім пофарбувати машину чорним лаком. То був перекупник. Я продав йому автомашину від імені Ґеорґа. А вже через тиждень побачив її на вулиці з португальським номером. У Лісабоні схожих на неї машин було чимало; я впізнав її тільки тому, що на лівій підніжці у неї каучуковий килимок здіймався невеличкою ґулею. А паспорт Георґа я спалив.

Шварц поглянув на годинник.

— Про останні дні я розповім швидко. Раз на тиждень я навідувався до консульства. Певний час ми жили в готелі. На це у нас іще були гроші, виручені за машину. Мені хотілося, щоб Гелен, наскільки це було можливо, пожила трохи в розкоші. Ми знайшли лікаря, який допоміг дістати для неї наркотики. Ми навіть ходили до казино. Для цього я взяв собі напрокат смокінг, а у Гелен збереглося її паризьке вечірнє вбрання. Я купив їй ще злотаві черевички, бо її краще взуття ми забули в Марселі. Ви знаєте це казино?

— На жаль, знаю, — відповів я. — Заходив учора надвечір. Але краще мені було б не ходити туди.

— Я хотів, щоб Гелен зацікавилась рулеткою, — мовив Шварц. — Вона вигравала. Те незбагненне щастя тривало і далі. Вона байдуже кидала фішки, і майже завжди випадав виграшний номер.

Цей останній період проминув наче уві сні. Здавалося, ми знову потрапили в той покинутий замок. Ми удавали, ніби нас ніщо не турбує, але саме тоді я вперше почав відчувати, що Гелен неподільно моя, хоча з кожним днем вона все більше вислизала з моїх рук, віддалялася від мене до найневблаганнішого з усіх коханців. Вона ще не здавалась, але вже й не боролася. Часто вночі вона страждала від болю і часом плакала; а потім знову наставали майже неземні хвилини, коли насолода, розпука, мудрість і не обмежена тілом любов несподівано набирала такої сили, що я ціпенів перед ними.

— Любий мій, — сказала якось уночі Гелен, і то був єдиний випадок, коли вона заговорила про це, — обітованої землі, якої ти жадаєш, ми вже не побачимо разом…

Надвечір я повів її до лікаря. Нараз у мені, наче бЛискавка, спалахнув безсилий протест, який людина відчуває тільки тоді, коли вже не може втримати того, кого любить.

— Гелен, — задихаючись, мовив я, — що з нами зробило наше життя?

Вона мовчала. Потім похитала головою і посміхнулась.

— Ми взяли від нього все, що могли, — відповіла вона. — І цього доволі.

Невдовзі настав день, коли з консульства прийшла неймовірна звістка: нам виписали дві візи. Примха п’яненького американця, з яким ми познайомилися цілком випадково, подіяла там, де ніяке горе, ніякі благання не допомагали! Я зареготав. То була істерика. Для того, хто ще може сміятися, в сучасному світі знайдеться багато смішного, хіба не так?