Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

— Так, у мене є кілька малюнків, — відповів я. Назвати спадщину покійного Шварца колекцією картин здавалось мені новою безглуздою витівкою Гелен. Та оскільки одна з таких її витівок врятувала мене від концтабору, я вирішив грати призначену мені роль.

— Ви знайомі з колекцією Оскара Рейнгарта у Вінтертурі? — люб’язно спитав мене Краузе.

Я кивнув.

— У Рейнгарта є картина Ван Гога, за яку я віддав би місяць свого життя, — промовив я.

— Який місяць? — втрутилась Гелен.

— Яка картина? — поцікавився Краузе.

— Сад у притулку для божевільних.

Краузе посміхнувся.

— Прекрасна картина!

Він повів розмову про інші картини, потім перейшов до Лувру, і я, дякуючи своїй виучці у покійного Шварца, міг підтримувати бесіду. Нарешті я збагнув і тактику Гелен: вона не хотіла, щоб мене розпізнали як її чоловіка й емігранта. Німецькі консульства не гребували доносами в іноземну поліцію. Я помітив, що пан Краузе намагається вивідати, які в мене стосунки з Гелен. Гелен збагнула це, перш ніж йому трапилась нагода спитати, і зразу ж приписала мені якусь дружину — Люсьєну — і двох діток, з яких старша донька нібито чудово грає на роялі.

Очі Краузе перебігали від одного з нас до другого. Він скористався з нашої бесіди, щоб душевно запропонувати ще одну зустріч. Чи не піти б нам усім разом на ленч у рибний ресторан на березі озера? Мовляв, так рідко вдається зустріти людей, які по-справжньому розуміються на картинах.

Я так само душевно дав згоду — коли знову приїду в Швейцарію… Це, мовляв, буде через місяць або півтора. Краузе здивувався. Він гадав, що я проживаю в Женеві. Я пояснив, що я женевець, але живу в Бельфорі. Бельфор на території Франції, і йому не так легко дістати там довідку. На прощання він не міг утриматись від останьо-го запитання свого допиту: де ми зустрілися з Гелен? Адже, мовляв, рідко трапляються такі симпатичні люди.

Гелен зиркнула на мене.

— У лікаря, пане Краузе. Хворі люди часто бувають симпатичніші, ніж… — вона єхидно посміхнулась до нього, — ніж здоров’яки, у яких навіть у мозку ростуть м’язи, замість нервів.

Краузе відповів на ту шпильку посмішкою авгура.

— Розумію, милостива пані.

— А Ренуар ще не потрапив у вас до звироднілого мистецтва? — спитав я, щоб не відстати від Гелен. — Ван Гог — то вже напевно.

— Не для нас, знавців, — відповів Краузе й прослизнув у двері.

— Чого він хотів від тебе? — запитав я Гелен.

— Шпигує. Я хотіла попередити тебе, щоб не заходив, але ти вже вийшов зі свого номера. Мій братик прислав його сюди. Як я ненавиджу все це!

Гестапо простигло свою зловісну руку й через кордон, щоб нагадати нам, що ми не зовсім утікли від нього. Краузе радив Гелен при нагоді зайти до консульства. Нічого, мовляв, незвичайного не трапилось, — але ж на паспорт слід поставити новий штемпель. Свого роду дозвіл на виїзд. А цього чомусь не зробили.

— Він сказав, ніби є така нова вказівка, — пояснила Гелен.

— Він бреше, — заперечив я. — Якби існував такий порядок, я знав би про це. Емігранти завжди довідуються про такі речі перші. Якщо ти підеш, вони можуть відібрати у тебе паспорт.

— І тоді я стану таким емігрантом, як і ти?

— Так. Якщо не повернешся назад.

— Я лишаюсь, — мовила вона. — До консульства не піду і назад не повернусь.

Досі ми про це не говорили ніколи. То було її остаточне рішення. Я нічого не відповів. Лише поглянув на неї; подивився на небо, на дерева в саду й на вузеньку блискучу смужку озера за нею. На фоні яскравого світла її обличчя здавалось темним.

— Ти не відповідаєш за це, — нетерпеливо сказала Гелен. — Ти не переконував мене. Навіть коли б тебе не було тут, я б усе одно не повернулась назад. Тобі цього досить?

— Так, — сказав я, спантеличений і трохи присоромлений. — Але я думаю зовсім не про те.

— Знаю, Йозефе. А тепер давай більше не будемо говорити про це. Ніколи.

— Краузе прийде знову, — сказав я. — Або хтось інший.

Вона кивнула.

— Вони можуть вивідати, хто ти такий, і почнуть тебе переслідувати. Давай поїдемо далі на південь.

— До Італії ми не можемо поїхати. У гестапо надто тісні стосунки з поліцією Муссоліні.

— А хіба на півдні немає чогось іншого?

— Як то немає? Є Швейцарський Тессин. Локарно. Лугано.

У пообідній час ми вирушили в дорогу. Через п’ять годин ми вже сиділи на площі Аскони, віддалені від Цюриха не на п’ять годин їзди, а на всі п’ятдесят. Ландшафт там італійський, у містечку було повно туристів, і всі, здавалося, думали тільки про те, щоб купатися, смажитись на сонці і за короткий час якомога більше взяти від життя…