Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

— Ви знаєте Цюрих? — спитав мене Шварц.

— Знаю. В Швейцарії поліція хапала мене чотири рази. Тюрми там хороші. Значно кращі, ніж у Франції. Особливо взимку. На жаль, саме коли вам хочеться спокою, там тримають щонайбільше два тижні. Потім виганяють до дідька, і. кордебалет на кордоні починається знову.

— Моє рішення відкрито перейти кордон від чогось звільнило мене, — сказав Шварц. — Я раптом перестав боятись. У мене вже не завмирало серце при виді поліцая. Я ще відчував шок, але значно слабіший — саме такий, що після нього я в наступну мить ще більше усвідомлював свою свободу. Розумієте?

Я кивнув.

— Підвищене відчування життя в момент небезпеки. Чудово, поки небезпека тільки на горизонті.

— Ви так гадаєте? — Шварц якось дивно поглянув на мене. — Воно триває значно довше. До того моменіу, який ми називаємо смертю, і ще далі. Де ж тоді втрата, якщо можна затримати відчуття? Хіба міста вже нема після того, як ви залишите його? І хіба воно не існує в нас після того, як його зруйнували? Хто ж знає, що означає вмерти? А може, життя — це тільки промінь світла, який осяває наші обличчя одне за одним? А чи не маємо ми обличчя ще до свого народження, якогось праобличчя, що повинно лишитись і після, того, як зникнуть інші, тимчасові?

Під нашими стільцями терлася кішка. Я кинув їй шматочок риби. Вона підняла хвіст і одвернулась.

— Ви зустрілися в Цюриху з дружиною? — спитав я.

— Я знайшов її в готелі. Від усього, що вона пережила, — гніт режиму, нескінченне чекання, стратегія болю й образи — не лишилось і сліду. Я знайшов жінку, якої не знав і яку любив.

Шварц поглянув на мене, і на його обличчя знову на мить упала своєрідна тінь розпачу.

— Так усе і лишилось. Саме Гелен зуміла затримати щастя. А я не міг, особливо Наприкінці. Але ж досить було і того, що могла вона, в цьому вся суть — хіба ж не так? А я повинен тільки тепер це змогти.

Саме тому я й розповідаю вам, пане, про це! Саме тому!

— Ви лишилися жити в Цюриху? — спитав я.

— Ми жили там тиждень, — знову пожвавішавши, сказав Шварц. — Ми жили в тому місті і в тій єдиній європейській країні, де ще не здавалось, ніби захитався світ. На кілька місяців ми мали гроші, до того ж Гелен захопила з собою свої коштовності, які ми могли продати. Крім того, у Франції ще були малюнки, що належали покійному Шварцу.

Незабутнє літо 1939 року. Здавалося, Бог ще раз хотів показати світові, що таке мир і що світ має втратити. Дні були сповнені красою літа, а далі стали просто казкові, нереальні, коли ми потім покинули Цюрих і подались на південь Швейцарії, до Лаго Маджоре.

Слідом за Гелен летіли листи й телефонні дзвінки від її родини. Виїжджаючи, вона їм нічого не сказала, крім того, що їде, мовляв, до свого лікаря в Цюрих. Завдяки чудовій системі зв’язку в Швейцарії родині Гелен легко було знайти її адресу. На неї посипалися запитання й докори. Вона ще могла повернутись. Ми мали прийняти остаточне рішення.

Ми жили в одному готелі, але не вкупі. Ми були одружені, але наші паспорти були виписані на різні прізвища, а що документи завжди беруть гору, ми не могли по-справжньому жити разом. То було химерне становище, але воно посилювало враження, ніби для нас стрілка годинника повернулась назад. За одним законом ми були подружжям, а за другим — ні.

Довга розлука, нове оточення й передусім Гелен, яка так змінилась після виїзду з Німеччини, — все це створило атмосферу туманної нереальності і воднораз блискучої і незалежної дійсності, над якою ще пропливає останній ріденький туман забутого сновидіння. Я тоді ще не знав, звідки це прийшло, і сприймав усе як несподіваний подарунок, так, ніби мені дозволили прожити ще раз шматочок гіркого життя й наповнити його повнокровним змістом. З безпаспортного крота, який досі проривав собі шлях попід кордонами, я став пташкою, для якої кордони не існують.

Одного ранку, зайшовши за Гелен, я застав у неї гостя, якого Гелен відрекомендувала як пана Краузе, співробітника німецького консульства. Тільки-но я переступив поріг, як вона звернулась до мене по-французькому й назвала мсьє Ленуар. Краузе, видно, трохи недочув і поганою французькою мовою спитав, чи не син я славетного художника.

Гелен засміялась.

— Пан Ленуар із Женеви, — пояснила вона. — Але він говорить і по-німецьки. З Ренуаром його ріднить лише захоплення цим великим художником.

— Ви любите картини імпресіоністів? — запитав Краузе.

— О, у нього самого є колекція картин, — докинула Гелен.