Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

Ось чому, коли небо хмурилося, я від рана не переставав позирати на нього і враховував усі його знамення. Якщо я помічав, що дама з дому навпроти надівала біля вікна капелюшок, я казав собі: «Ця пані виходить, отже сьогодні погода така, що можна виходити; чому б тоді не з'явитися надворі й Жільберті?» Небо тим часом замощували хмари, і мама казала, що може ще прояснитися, що для цього достатньо пробитися сонячному променю, але більше імовірности, що піде дощ, а з якої речі іти в дощ на Єлисейські Поля? Словом, після сніданку мій стурбований погляд не відривався від непевного, хмарного неба. Небо, як і раніше, було насупувате. Балкон перед вікном усе так само сірів. Нараз похмурі його кам'яні плити не те що перестали тьмитися, а ніби вже силкувалися менше тьмитися, і я помітив, як на них грає несміливий промінчик, пробиваючи, проливаючи назовні своє світло. Ще хвилька — і балкон ставав блідим, прозорим, наче вранішня вода, і сотні відбитків залізних Ґрат танцювали на ньому. Порив вітру змітав їх, камінь знову мерхнув, але відбитки поверталися, наче їх приручили; плити знов починали ледь помітно біліти, а потім у невпинному крещендо, як у музиці, коли одна якась нота наприкінці увертюри досягає вершини фортисимо, гоном гайнувши через усі проміжні ступені, — я бачив, як балкон затоплювався стійким, некрушимим золотом погідних днів, на якому різьблена тінь прозірчастої балюстради чорніла своїм узором, скидаючись на примхливо розгалужену рослину, дивуючи тонкощами своїх закрутків, що ніби передавали якесь вкладене в них послання і вдоволення художника своєю карбованістю, оксамитуватістю, відчутною у супокої цього темного, райського шару, отож здавалося, ніби цей широкий ряснолистий відбиток, купаний на брижах сонячного озера, справді знає, що він запорука душевного сумиру й щастя.

Нетривкий плющ, недовговічна витка рослина! На думку багатьох, найубогіший, найсіріший з усіх п'ядунів, які декорують мури та вікна, і цей стелюх зробився моїм улюбленим відтоді, як він з'явився у нас на балконі, наче тінь самої Жільберти, яка, либонь, уже гуляла нині на Єлисейських Полях і яка, тільки-но я туди прийду, скаже: «Нумо, граймо у квача, ви у моєму таборі»; нестійка, торгана вітром і водночас залежна вже не від пори року, а від години рослина; обітниця близького щастя, яка день занапастить або осолодить; тобто щастя справді близького, щастя кохання; повзуча рослина, яка на скелі видається ще ніжнішою, ще теплішою, ніж найм'якший мох; живуча рослина, якій достатньо лише одного сонячного променя на те, щоб родитися і радісно вибуяти навіть у розповні зими!

І навіть у дні, коли вся інша рослинність зникала, коли гарна зелена шкіра, що обтягувала стовбури старих дерев, крилася під снігом, коли сніг переставав падати, проте небо було оповите хмарами, і я не міг сподіватися, що Жільберта прийде, неждано-негадано викликаючи у матері вигук: «Дивіться, розпогоджується! Мабуть, нам треба-таки піти на Єлисейські Поля», вискалене сонце вплітало в снігові шати, які вкривали балкон, золотаві нитки і гаптувало на ньому чорну тінь ґраток. У такі дні ми здибали на Єлисейських Полях якесь одне дівча, та й те уже збиралося йти й запевняло мене, що Жільберта не прийде. Стільці, покинуті чималим, але мерзлякуватим збіговиськом гувернанток, стояли пусткою. Лише біля лужка сиділа самотою дама непевного віку, яка приходила у всяку погоду, завжди в одному й тому самому нарядному темному костюмі, — щоб познайомитися з цією дамою, я пожертвував би в ту пору всім найблискучішим, що могла заповідати мені будучина. Бо Жільберта щоразу віталася з нею; дама питала у Жільберти, «як ся має її кохана матуся», і мені здавалося, що аби я був знайомий з цією дамою, я виглядав би зовсім інакше в Жільбертиних очах, оскільки я знаю друзів її батька-матері. Онуки цієї дами гралися поблизу, а дама завше читала «Деба», взиваючи їх «мої старенькі Деба»; про поліцая і про жінку, яка стягала платню за стільці, вона відгукувалася як справжня аристократка: «Мій давній друг поліцай» або «Ми з хазяйкою стільців старовинні приятельки».

Стовбичити без руху Франсуазі було холодно, і ми подалися до мосту Згоди подивитися на замерзлу Сену, — до неї всі, навіть діти, підходили без обави, ніби до величезного викинутого на берег безборонного кита, якого збиралися білувати. Назад ми рушили знову через Єлисейські Поля; я нудив світом між нерухомими карусельними кониками і засупоненим чорною сіткою алей, очищених від снігу, білим травником з піднесеною над ним статуєю, якій встромлено у руку крижану бурульку, наче на те, щоб зробити промовистішим її жест. Нарешті і стара дама, згорнувши «Деба», спитала у бонни, яка проходила мимо, котра година, і, мовивши: «Дуже вам вдячна!» — попросила сторожа покликати онуків, бо вона змерзла. «Зробіть ласку! Мені страшенно незручно вас турбувати!» Нараз повітрям струснуло: між театром маріонеток і цирком, на прояснілому крайнебі, у розчищеній далині я помітив чудове знамено — блакитне перо мадемуазель. І вже гнала гоном до мене Жільберта у хутряній шапочці, розпашіла, розчервоніла, збуджена тим, що надворі холодно, тим, що спізнилася і їй хотілося гратися; трошки не добігши до мене, вона пішла поковзом по льоду і чи то, щоб утриматися на ногах, чи то тому, що це здавалося їй особливо ладним, чи то вдаючи з себе ковзанярку, широко розкинула руки і привітно осміхалася, наче хотіла узяти мене в обійми. «Браво! Браво! Оце по-нашому! Якби я не була забутком, старосвітською жінкою, я б висловилася, як це у вас нині заведено: «Шик-блиск! Прима!» — вигукнула стара дама, від імени безмовних Єлисейських Полів хвалячи Жільберту, що та негоди не злякалася. — Ви, як і я, попри все залишаєтеся вірні нашим стареньким Єлисейським Полям. Ми не з боязких. Аби ви знали, як я люблю їх, навіть тепер! Цей сніг, може, це вам здасться смішним, нагадує мені хутро горностая!» І тут старій дамі самій стало смішно.