Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Я попросив дука рекомендувати мене принцу Аґріґентському. «Як, ви не знайомі з милягою Ґрі-Ґрі?» — гукнув дук Германський і познайомив мене з принцом. Принцове ім’я, завжди згадуване Франсуазою, мрілося мені у подобі прозорої шкляної скудельниці, де я бачив прошиті на березі фіолетового моря навскісним промінням золотого сонця рожеві куби старожитно-го міста, і я вже не сумнівався, що принц, прибулий на короткий час до Парижа, і є розпромінений сицилійським сяйвом, укритий достославною патиною, найстеменнісінький владар цього міста. Леле, паскудник і нікчема, якому мене відрекомендували і який, вітаючися зі мною, зробив пірует із незграбною, а, на його суд, гожою невимушеністю, був причетний до свого імені не більше, ніж якась у його власності картина, яка не відблискувала на ньому і, може, ні разу не затримувала його погляду. Принц Аґріґентський був геть позбавлений чогось княжого й аґріґент-ського, тож залишалося гадати, що його ім’я, зовсім від нього відрубне і не пов’язане з його особою, наділене хистом притягувати до себе все, що могла б мати ця людина, як і всяка інша, неспійманно поетичного, аби потому влити це неспійманно поетичне у чарівні склади.

Якщо така операція й мала місце, то принаймні була добре проведена, бо в цьому кревнякові Ґермантів годі було знайти бодай іскорку чару. Він був єдиний на крузі земнім принц Аґріґентський і воднораз, либонь, менше, ніж будь-хто, принц Аґріґентський. Зрештою він був дуже радий, що він принц Аґріґентський, але так, як радіє, скажімо, банкір, у чиїх руках чимало акцій копальні, але якому байдуже, носить ця копальня гарне ім’я Айвенго чи Примароза, а чи просто називається Копальня Перша. Презентації добігали врешті кінця, про них довго оповідати, але вони тривали заледве кілька хвилин після моєї появи в салоні. Дукиня Ґермантська казала мені майже благальним тоном: «Базен, мабуть, вас утомив — водить то до того, то до того; нам хочеться, аби ви познайомилися з нашими приятелями, але нам неохота вас морити, щоб ви до нас вчащали». Аж ось дук якось незграбно і скуто махнув (йому, звісно, кортіло зробити це ще годину тому, але цю годину пожертвувано мені на огляд Ель-стіра), що можна подавати.

Треба додати, що бракувало ще одного з гостей, пана де Ґруші; його дружина, з дому Ґермантів, прибула сама; чоловік полював цілий день і мав явитися сюди просто з лісу. Пан де Ґруші, нащадок того Ґруші, який висунувся за Першого цісарства і на якого вішають собак за те, що його неприсутність на початку битви під Ватерлоо стала головною причиною Наполеонової поразки, був з дуже доброї, хоча не вельми родовитої, як на деяких фанатиків шляхетства, сім’ї. Так, принц Ґермантський, який через багато років довів, що сам він не такий-то й перебірник, любив мовити своїм сестреницям: «Велика шкода, що сердешна віконтеса Ґермантська (матір пані де Ґруші) не зуміла видати заміж своїх доньок!» — «Але ж, вуйку, найстарша вийшла за пана де Ґруші!» — «Я його чоловіком не називаю! Зрештою, подейкують, що вуйко Франсуа женихається до наймолодшої — хвала Богу, не всі на висадки зостануться».

Скоро тільки сказано подавати, ту ж мить широкою дугою двері до їдальні відчинилися настіж: маршалок, мов той церемоніймейстер, ударив чолом принцесі Пармській і ознаймив: «Пані! Страва на столі!» — таким тоном, ніби проголосив: «Пані! Смерть на порозі!», але це анітрохи не засмутило зібраних — пари веселенько собі, ніби діло діялося влітку в Робенсоні, по черзі посунули до їдальні, розділяючись, коли добиралися до своїх місць, де лакеї підсували їм стільці. Останньою підійшла до мене дукиня Ґермантська, аби я провів її до столу; я не відчував і тіні ляку, хоча міг би й здрейфити, бо герцогиня, ця спритна мисливиця, бачачи як я сплохував, підступивши до неї не з того боку, як належить, з легкою, завдяки своїм тренованим м’язам, гожістю обкрутнулася так звинно довкола мене, що моя рука опинилася на її руці, і я геть непомильно попав у ритм дукининих точних і шляхетних рухів. Я піддався їм тим охвітніш, що Ґерманти не хизувалися своєю грацією, як не хизується своєю вченістю одукована людина, і тому перед ними ми не так пантеличимося, як перед неуком. Розчинилися ще одні двері, і внесено димучу юшку, — таке вра-жіння, ніби обід відбувався в дотепно урядженому театрикові пупацці, театрикові маріонеток, де припізнена поява молодого гостя зворухнула на знак господаря всю машинерію.

Цей дуків знак, за яким поставлено на роботу величезний, вигадливий, слухняний, пишний, живий годинниковий механізм, здавався несміливим і аж ніяк не з-царська величним. Нерішучість жесту не змазала вражіння від видовиська, викликаного цим жестом. Бо я відчув, що в дуковому ваганні і заклопотаності крився острах, як би я не подумав, що ждано з обідом тільки на мене, й ждано довго: так само дукиня боялася, що по огляді стількох картин мене зморять безконечні презентації і мені не дадуть дихнути. Отож-бо брак пишноти в дуковому жесті дихав правдивою пишнотою. Те саме можна було б сказати і про байдужість дука до пишної обстановки, зарівно як і про його люб’язність із таким незначним гостем, якого він хотів пошанувати.