Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Власне, ресторатор мав звичку порівнювати те, що він чув або читав, з якимсь уже знаним текстом, і щоразу надпоривався, як не помічав ріжниці. Таких станів душі не треба легковажити: виходячи наяв у політичних розмовах або при читанні часописів, вони творять громадську опінію і тим самим готують ґрунт під величезні події. Багато хто з німців, власники кав’ярень, залюб-лені лише у своїх клієнтів і в якусь газету, запевняючи в часи Аґадіру, що Франція, Англія та Росія «зачіпають» Німеччину, готували війну, яка зрештою так і не вибухла. Коли історики не без слушности правлять, що чини народів годі пояснити волею царів, вони повинні заступити її психологією «сірої людини».

У політиці власник цього ресторану, куди я приїхав, від якогось часу прикладав свою педагогічну ментальність до певних висловлювань, пов’язаних із Дрейфусовою справою. Якщо в мові гостя чи на газетних шпальтах він не знаходив утертих виразів, то заявляв, що стаття нудна, а гість нещирий. Натомість принц де Фуа так захопив ресторатора, що цей останній ледве дослухав його до кінця. «Слушно, ваша ясновельможносте, слушно (що загалом означало: «Ви, ваша ясновельможносте, повторили слово в слово»), атож, авжеж, саме так!» — скрикнув він, сповнений радощів, як мовитЬся у « Тисячі й одній ноні», до щер-ти. Одначе принц уже зник у залці. Тим часом — життя навіть по незвичайних випадках бере своє — ті, хто вилонювався з моря туману, замовляли собі щось під’їсти або й обід; поміж них я угледів молодиків — членів Жокей-клубу: день був такий потовкучий, що вони незчулися, як обсіли двоє столиків у великій залі і таким чином опинилися близесенько від мене. Катаклізм був такої моці, що запровадив навіть між малою й великою залою, між усіма цими людьми, збудженими ресторанним затишком по довгій блуканині в океані мли, якусь простоту, поминаючи лиш мене, — така простота, мабуть, панувала в Ноє-вому ковчезі.

Нараз я побачив, що господар згинається в уклонах, надбігли в повному складі метрдотелі, а гості несамохіть обернулися. «Мерщій, покличте Сіпрієна, столик для його ясновельможности маркіза де Сен-Лу!» — гукав господар; для нього Сен-Лу був не просто великий пан, вельми шанований з боку таких людей, як принц де Фуа, а ще й завсідник, який жив на всю губу й зостав-ляв у цьому ресторані дзвінкі побрязкачі. Гості з великої зали лупали очима, гості з малої кликали наввипередки до себе приятеля, який усе ще витирав ноги. Рушивши до малої зали, він побачив, що я в великій. «Боже Христе! — скрикнув він. — Що ти тут робиш, чого сидиш перед відчиненими дверми?» — спитав він і гнівно блимнув на господаря — той кинувся зачиняти двері, звернувши вину на гарсонів: «Я завше їм казав, щоб ці двері замикалися».

Довелося мені піднімати на ноги тих, хто сидів за моїм і за сусідніми столиками, щоб підійти до Сен-Лу. «Навіщо ти встав? Ти волієш їсти тут, а не в малій залі? Але ж ти тут замерзнеш, сіромахо! Будьте ласкаві, забийте ці двері», — мовив він до господаря. «Цю ж мить, ваша ясновельможносте. Клієнти, які захочуть піти, проходитимуть через малу залу, та й годі». Демонструючи свою запопадливість, господар залучив до операції одного метрдотеля та кількох кельнерів і гучно заявив, що як вони не заб’ють дверей як слід, хай начуваються. Тепер він мастив мене медом, бажаючи, щоб у мене створилося вражіння, ніби він упадав коло мене, щойно я приїхав, а не після появи Сен-Лу, а ще він боявся, як би я не подумав, ніби він зі мною такий обіхідли-вий тільки з огляду на свого завсідника — багатія й вельможу, а тому нишком усміхався мені, аби засвідчити особливу симпатію до мене.

Слова якогось гостя за моїми плечима змусили мене обернутися. Замість сказати: «Крильце курчатка, добрий келих шампа-на, але не дуже сухого», він вимовив зовсім інше: «Я волів би гліцерин. Так, гарячий, чудово». Мені захотілося глянути на цього аскета. Щоб незвичайний тонкосмак не впізнав мене, я зараз же відвернувся до Робера. То був усього-но мій знайомий лікар, з яким радився один пацієнт; користаючися з мли, він затягнув тамтого до ресторану. Лікарі, як і біржовики, люблять промовляти від свого імені.

Я дивився на Робера, і в голові роїлися думки. У цьому ресторані, та й узагалі в житті, я бачив багато інтелігентних чужоземців, інтелектуалів, циган різного розбору, тих, хто покірно терпів збиткування з їхніх химерних пелерин, з їхніх краваток, модних у 1830 роках, глузи з їхньої незграбносте, і хто не тільки терпів, а й зумисне накликав на себе глум, аби показати, що їм до нього байдуже, хоча все це були люди неабиякого розуму, високої моральности та ще й тонкої вражливої душі. І всі вони — надто жиди, жиди не асимільовані, про інших я не згадую — разили тих, хто терпіти не міг жодних дивацтв і химери (як Блок разив Альбертину). Але ті, що спершу цурався їх, зрештою бачили, що ненавидіти людей лише за довге волосся, за довгі носи, за великі очі, за театральні поривчасті жести просто смішно; що попри все вони люди розумні, щирі, і їх не можна не покохати всією душею. Зокрема у багатьох жидів батько-мати визначалися душевною шляхетністю, широтою розуму, щирістю, отож-бо проти них такі люди, як мати Сен-Лу чи дук Ґермантський, були просто нікчемники через свою черствість, через показну побожність, здатну обурюватися лише бешкетом — та й та віра, до якої вони признавалися, аж ніяк не заважала їм (до цього їх тишком-нишком приводив практичний розум, єдино у них цінований) узяти найвигідніший шлюб з розрахунку. Але зрештою в Сен-Лу (так, ніби вади батьків вилилися в нього у високі прикмети) над усім торувала уроча простота розуму та серця. І якщо ці прикмети — треба це сказати на вічну хвалу Франції — спостерігаються у щирого француза, чи то з панства, чи то з низів, вони не те що буяють, бо буяння не знає міри й межі, а лишають, як не лишають ні в кого з чужоземців, хай він буде і найдостойніший. Ви-соколобі й шляхетні, звичайно, й представники інших племен, і коли навіть спершу треба нам пробитися крізь те, що нас разить і відтручує в людині, або крізь те, що викликає поблажливу усмішку, від цього її гідність не ущерблюється. Та що не кажіть, а є чарівна щиро французька неповторність: вона у тім, що все, що визнаємо за справді гоже, все, що має вартість згідно з розумом та серцем, передусім голубить око, шаріє здоровим рум’янцем, вражає виточеними рисами, ^осягаючи і в своїй матерії, своїй формі внутрішньої досконалосте. Я дивився на Сен-Лу й думав, що добре, коли не тілесна бридота править за присінок для духовности, добре, коли крила носа делікатні, досконалого крою, наче крильця метеликів, які сідають на польові квіти у комбрей-ських околицях; що правдивим opus francigenum 10 10 Твором мистецтва французького (латин.). , секрет якого заховується від XIII віку і який вічно житиме в наших церквах, є не так камінні янголята святого Андрія Первозваного-в-полях, як молодесенькі французи з шляхти, міщан чи хлопів, чиї личка вирізьблено з гожістю й простотою, такими самими традиційними, як у славетному бабинці, але ще не дотвореними.