Марсель Пруст: У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Усе це до мене дійшло не зразу, а лише через кілька хвилин, а все тому, що реальність любить гратися в невидимця, поки якась околичність не здере з неї покриву. У кожному разі, я дуже досадував, що вже не чую розмови між колишнім жилетником і бароном. Аж це я зауважив отой призначений для винайму склепик, відокремлений від Жюп’єнового єдино тонкою перебіркою. Аби туди дістатися, досить було піднятися до нас на кухню, зійти чорними сходами до пивниці, пройти через пивницю уздовж усього подвір'я до того місця, де ще кілька місяців тому столяр зберігав свої вироби і де Жюп’єн замірявся складати вугілля, а звідти піднятися на кілька приступців. Таким робом, під прикриттям, я відбув би всю дорогу і мене ніхто б не побачив. Так було найбезпечніше. Але я рушив іншою путею: щоб пройти невидимим, я припадав до мурів і, зрештою, обійшов усе подвір’я по обводу. Якщо мене ніхто не побачив, то я це завдячую радше випадкові, ніж моїй обачності. А на такий нерозважний учинок (тоді як піти через пивницю було б цілком безпечно) порвали мене, як тепер я гадаю, три причини, якщо їх треба шукати взагалі. По-перше, нетерпець. По-друге, якийсь невиразний спогад про те, як я, сховавшись під вікном, підглядав за тим, що діялося в монжувенській оселі панни Вентейль. Справді, учасники таких сцен, яких я був свідком, завше діяли так необережно і дійство це було таке неправдоподібне, що виникало враження, ніби кожне таке відкриття — то якась нагорода хай і за таємний, але дуже ризикований твій вибрик. Нарешті, — мені сором у цьому признатися, стільки тут дитинного, — могла бути й третя причина, і саме вона, гадаю, була вирішальна, хоч я цього й не усвідомлював. Щоб перевірити, чого варті — і переконатися, що їх можна легко розвінчати, — військові теорії Сен-Лу, я ретельно вивчив бурську війну, а також прочитав давні описи експедицій, подорожей. Захопившись такими книгами, я поклав собі гартуватися, наслідуючи їхніх героїв. Коли хвороба прикувала мене до ліжка і я стільки днів і ночей лежав без сну та спочинку, без питва та їжі й уже не сподівався, що знемога та біль мене відпустять, я думав про мандрівника, викинутого на берег, отруєного труйзіллям, тремтячого від холоду, промоклого в морі до рубчика, а за два дні воскреслого і готового шукати навмання тубільців, хоча вони, може, людожери. Приклад такого мандрівця покріплював мене, додавав надії, і я вже не соромився свого хвилинного розпачу. Згадуючи, як бури не боялися перед англійським військом виходити в чисте поле, добираючись до чагарів, я казав собі: «Я не страхополох, аби дрейфити тут, де театром воєнних дій всього лишень наше подвір’я і де мені, — а я ж під час Дрей-фусової справи не раз мужньо ставав на герць, — загрожує тільки один булат: погляди сусідів, але сусіди заклопотані своїми справами, їм не до дворових дивовиж».

Але в склепі я став навшпиньки, щоб не рипіла мостовина, бо до мене долітав найменший шерех із Жюп’єнового склепу, і я побачив, які необачні Жюп’єн і пан де Шарлюс і як їм допоміг випадок.

Я не смів поворухнутися. Ґермантівський машталір, користа-ючись, мабуть, із відсутности своїх панів, переніс недавно драбину зі стельмашні до того склепу, куди я зайшов. Якби я піднявся по драбині, то міг би відчинити віконце і чути все, ніби я був у Жюп’єна. Але я боявся наробити галасу. Зрештою ця затія була б ні до чого. Я міг навіть не шкодувати, що потрапив до цього склепу лише кілька хвилин тому. Бо, судячи з того, що я почув у перші хвилини в Жюп’єновій робітні, — а це були самі нерозбірні звуки, — навряд щоб вони обмінялися кількома словами. Правда, ці звуки були такі дикі, що якби їм не окселенту-вав, октавою вище, рівночасний зойк, я міг би подумати, що тут-таки поряд одна людина мордує другу і що потім убивця зі своєю воскреслою жертвою беруть душ, щоб змити сліди злочину. Згодом це навело мене на таку думку: насолода теж, як і страждання, галаслива, надто коли після неї — через те, що не треба було боятися дітей, тут про це й мови бути не могло попри не вельми переконливий приклад із «Золотоїлегенди» — доводилося одразу подбати про гігієну. Розмова у них зав’язалася десь через півгодини (за цей час я встиг тихенько вилізти по драбині і міг тепер дивитись у віконце, так і не прочинене). Пан де Шарлюс давав Жюп’єнові гроші, а той рішуче відмовлявся брати. <

Потім пан де Шарлюс рушив до дверей. «Навіщо ви голитеся? — озвався Жюп’єн пестливим тоном. — Це так гарно — борідка!» — «Пхе! Яка гидота!» — гукнув барон. На порозі він спинився і почав розпитувати Жюп’єна про мешканців цієї дільниці. «Ви знаєте того, хто торгує на розі каштанами, тільки не з лівого боку — там торгує якась мацапура, — аз правого: рослявого, смаглявого хлопчину? А що за один провізор із аптеки напроти? Його ліки розвозить якийсь милусь велосипедист». Ці запитання дозолили, мабуть, Жюп’снові, бо, випроставшися з уразою зрадженої кокетки, він кинув: «Та ви, я бачу, шалапут!»