Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Полонянка

Пані де Мортемар даремно так панькалася з пані де Валькур. Пан де Шарлюс примудрився зіпсувати концерт куди більшою мірою, ніж це могла б зробити присутність цієї дами. «Але ж, кузене, — у відповідь на баронові слова про «пристосоване оточення» сказала пані де Мортемар, — спалах нервового збудження допоміг їй схопити їхній сенс, — ми позбавимо вас будь-якого клопоту. Мені нічого не варто попросити Жільбера, він візьме все на себе». — «У жодному разі, тим паче що його не буде запрошено. Я все залагоджу сам. Передусім треба виключити людей, які мають вуха не для того, щоб чути». Кузина пана де Шарлюса розраховувала на Морелеву привабливість, аби влаштувати вечір, де, на відміну від стількох родичів, могла б заявити, що «мала Паламеда», аж це раптом усвідомила собі, з якою силою знайомих пан де Шарлюс її порізнить, якщо дати йому право не допускати й запрошувати. Думка, що принц Ґермантський (через якого почасти вона хотіла виключити пані де Валькур, якої принц не пускав до себе на поріг) міг бути не запрошений, лякала її. В очах її з’явилася тривога. «Вас дратує яскраве світло?» — спитав пан де Шарлюс цілком поважним тоном, прихованої іронії якого співрозмовниця не вловила. «Ні, анітрохи; Я подумала, як би не вийшло халепи — не щодо мене, звісно, а щодо моїх родичів, — якщо Жільбер довідається, що в мене був вечір, а я його не покликала — це його, без якого вода не освятиться». — «Дарма, освятиться. Тут такий галас, що ви, мабуть, мене не зрозуміли: влаштування вечора — не просто світська ґречність, це дотримання обряду, властивого правдивій релігійній відправі». Потім, з огляду не на те, що наступна особа зачекалася, а на те, що не гоже надто церемонитися з тією, яка дбала не так про Морелеву славу, як про свої «запрошення», пан де Шарлюс, ніби лікар, що уриває консультацію, тільки-но переконується, що засидівся у пацієнта, дав зрозуміти кузині, що аудієнція закінчена, але не попрощався, а просто обернувся до дами, першої за нею з ряду: «Добрий вечір, пані де Монтеск’ю! Правда, було чудово? Я не бачив серед слухащих пані Елен; передайте їй, що всяке цурання світу, навіть, як-от її, викликане шляхетною причиною, допускає винятки, коли йдеться про події незвичайні, — на зразок сьогоднішнього вечора. Показуватися на люди зрідка — штука непогана, але це риса чисто негативна; куди ліпше ставити на те, що буває рідко, те, що має цінність. Щодо вашої сестри, то я більше, ніж хто, ціную її систематичну відсутність там, де на неї чекає щось не варте її уваги, але, навпаки, на такому пам’ятному концерті, як сьогоднішній, її участь була б свідоцтвом вищости і надала б такій чарівливій особі ще більшого чару». Відтак він перейшов до третьої особи.

Мене дуже здивували ввічливість і підсипання під пана де Шарлюса, який був з ним раніше сухий, графа д’Аржанкура, постраху для тієї породи людей, до якої належав пан де Шарлюс. Граф д’Аржанкур просив відрекомендувати йому Мореля і висловив надію, що скрипаль його відвідає. Річ у тім, що тепер граф д’Аржанкур жив ув оточенні таких жуків. Це не означає, що він уподібнився до них. Але від якогось часу він майже покинув жінку задля молодої світської дами, пропадаючи за нею. Ця особа, дуже розумна, зуміла навернути його до розумних людей і дуже прагнула залучити до себе барона де Шарлюса. Але граф д’Аржанкур — ревнивець і трішки імпотент — відчуваючи, як мало вдовольняє свою коханку, бажаючи ввести її у світ, але без будь-якого ризику для себе, озирався на задні колеса, оточуючи її плохенькими мужчинами, яким відводив ролю стражників сералю. Натомість ці панове вважали, що граф д’Аржанкур став дуже ґречний, і казали, що він куди розумніший, ніж вони гадали, з чого і його коханка, і він сам дуже раділи.

Інші гості пана де Шарлюса розійшлися доволі швидко. Дами казали: «Мені неохота йти до «ризниці» (віталеньки, де барон, стоячи обік Чарлі, приймав віншування), хіба що покажуся Паламедові, хай переконається, що я досиділа до кінця». Жодна з дам не зважала на пані Вердюрен. Деякі вдали, ніби не впізнають її, і прощалися з пані Коттар, а потім питали мене: «Це ж пані Вердюрен, правда?» Віконтеса д’Арпажон поставила мені питання досить гучно, щоб її не могла не почути пані дому: «А хіба не годилося б тут бути і якомусь панові Вердюрену?» Дукині, не знайшовши нічого цікавого в домі, який вони уявляли зовсім не таким, розважалися тим, що пирхали зо сміху перед Ельстіровими полотнами; за решту, яка загалом не розчарувала їхніх сподівань, вони хвалили пана де Шарлюса; «Як наш Паламед уміє все обставити, — казали вони. — Він міг би влаштувати феєрію у стайні або в убиральні, і від цього вона не стала б менш чарівна». Найзначніші дами палко віншували пана де Шарлюса з успішним вечором, причому для багатьох не була секретом його, того вечора, таємна спружина, але це їх, зрештою, не бентежило, бо ці люди, — може, за традицією, закоріненою в тій добі, коли їхня родина дійшла до такого самого ступеня цілком свідомої безсоромносте, — зважали тепер на сумління не більше, ніж на етикет. Чимало дам, не гаючи часу, запрошували Чарлі на вечори зіграти Вентейлів септет, але жодній не спало на думку покликати і пані Вердюрен. Очі пані Вердюрен сипали іскрами, але пан де Шарлюс, буяючи у хмарах, цього не помічав; задля годиться він хотів поділитися з Принципалкою своєю радістю. І, може, спонукуваний більше своїми художніми замилуваннями, ніж спалахом пихи, цей режисер музичних вечорів озвався до неї такими словами: «Ну як, ви задоволені? Гадаю, є з чого. Бачте, коли я вже взявся, аби щось улаштувати, успіх гарантований. Не знаю, чи ваші геральдичні знання дозволяють вам точно виміряти вагу сьогоднішньої урочистости, тягар, який я взяв на плечі, обсяг повітря, що його я нагнав для вас. Ви мали королеву Неаполітанську, брата короля Баварського, трьох найдавніших перів. Якщо Вентейль — Магомет, то можна сказати, що для нього ми зрушили найнерухоміші гори. Подумайте лишень: щоб узяти участь у вашому вечорі, королева Неаполітанська прибула з Нейї, а для неї такий виїзд куди важчий, ніж покинути Обидві Сицилії, — підкинув, не втримавшись, барон гадючку, хоча кохав ревне королеву. — Ця подія історична. Зважте: після здобуття Ґаети вона, може, ні разу не виїжджала. Цілком імовірно, що в енциклопедіях подадуть як дві найбільші події в її житті здобуття Ґаети і вечір у Вердюренів. Віяло, яке вона відклала, щоб їй зручніше було плескати Вентейлю, гідний більшої слави, ніж вахляр, який пані Меттерніх зламала, коли обсвистували Вагнера». — «Королева навіть забула свій вахляр», — сказала пані Вердюрен, умить розтанувши від спогаду про те, яку ласку виявила їй королева, і показала баронові на віяло, покладене на фотель. «О! Яке зворушливе видовисько! — гукнув пан де Шарлюс, побожно підступаючи до реліквії. — Зворушливе і водночас шкарадне! Від цієї фіялочки аж верне! — Його обличчя кривили воднораз гримаси зворушення й іронії. — Не знаю, яке враження справляє воно на вас. Якби його побачив Сванн, він сконав би в конвульсіях. Не знаю, яку ціну призначать за цей вахляр, але я його куплю. Бо він піде з молотка, адже в королеви безгрішшя», — додав барон — він якось умів і лютим духом сопти на когось, і щиро мліти перед ним; а все тому, бо в ньому химерно уживалися дві різні натури.