Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Полонянка

Тож я попросив Франсуазу прислати мені для доручення одну з дівчат, які щохвилини заскакували до нас із хустям, хлібом чи молоком і яким Франсуаза часто щось загадувала. Я ступив Ельстірові в слід: ув’язнений у робітні весняного дня, коли на думку про те, що ліси повні фіялок, його розпирала хіть помилуватися цими квітками, він посилав швейцарку купити йому букетик. Тоді у розчуленні, в маренні він бачив не стіл, на якому поставив маленьку рослинну модель, а цілу хащу підліску, де завважував колись силу-силенну пругких стебел, зігнутих під тягарем своїх лілових дзьобиків; і йому здавалося, ніби перед його очима якась примрійна сфера, окреслена в його ательє прозорим пахом чародійної квітки.

Щодо праль, то про їхній прихід у неділю годі було й мріяти! Дівчина з пекарні подзвонила, на жаль, о тій порі, коли Франсуази не було, поставила кошик із батонами у сінях та й пішла собі. Фруктівниця мала зазирнути куди пізніше. Я вийшов якось до молочарні по сир і серед молодих розносниць зауважив істне біляве диво, зовсім ще юнку, але високу на зріст, мрійливу й гоноровиту. Я бачив її лише здалеку, та ще й мимохідь, і не міг би сказати, яка вона з себе, хіба те, що це акселератка і що голову їй прикрашало руно, схоже не так на живий волос, як на стилізовані в різьбі снігові намети. Оце все, що я розгледів, поминаючи напрочуд виразистий ніс (велика рідкість у дітей) на щуплявому личку, подібний на дзьоб у грипенят. Зрештою не тільки колежанки, з’юрмлені круг неї, заважали мені добре до неї приглянутися, а й непевність того, які почуття (з першого погляду і згодом) я міг у неї викликати: крижане гордування, іронію чи зневагу, з якими вона згодом звіриться приятелькам. Гадки такого розбору, за якусь мить промайнувши одна за одною у мене в голові, згустили довкола молодої дівчини млу, де вона ховалася, наче богиня у громовій хмарі. Бо душевна непевність перешкоджає нам скласти точне зорове уявлення про щось не менше, ніж фізичний ґандж ока. У цій страшенно щуплій молодій особі (занадто, може, примітній) мене відштовхував надмір того, що хтось інший назвав би «чарами»; але, зрештою, це не завадило мені не помітити, а не запам’ятати й поготів, інших молочарок, оскільки її орлій ніс, її погляд — не вельми привітний, замислений, замкнутий і нібито осудливий, занурили усе в морок, як спалах блискавки затоплює в пітьму довколишній крайобраз. Отож із мого походу по сир запам’яталося (якщо можна сказати «запам’яталося» про обличчя так мало вивчене, що потім по десять разів починаєш примірювати до його розпливчастої плями щораз іншого носа) дівча, яке мені не сподобалася. Але цього було достатньо, щоб я в неї закохався. А все ж я забув би про біляве диво і більш ніколи не прагнув би її побачити, якби Франсуаза не сказала, що дівчина, хоч і шмарката, вже шурубурить і має розійтися з працедавцею, бо любить чепуритися і напозичалася в усій дільниці. Кажуть, краса — запорука щастя. А чому б не сказати навпаки: можливість насолоди — колиска краси.

Я взявся читати маминого листа. Від цитат із пані де Севіньє («Мої комбрейські думи як і не зовсім чорні, то бодай сіро-бурі; думаю про тебе повсякчас, мені тебе не вистачає; твоє здоров’я, твої справи, далека відстань між нами обома — чим, по-твоєму, може бути все це для мене у світі сіряви?») віяло материним невдоволенням, що Альбертина досі живе в мене і гадки не має вибиратися, хоча я ще не просив її руки. Мати не писала про це в лоба, боячись, що лист валятиметься десь у мене на столі. Одначе, хай навіть і туманно, вона дорікала мені, що я не відгукуюся на кожний її лист: «Ти знаєш, що казала пані де Севіньє: «Коли між людьми далека відстань, не треба жартувати з того, що лист починається словами: «Я отримав твого листа». Не згадуючи про найбільшу свою гризоту, мама сердилася на мене за марнотратство: «Куди в тебе переводиться стільки грошви? Мене дуже бентежить, що ти — як Шарль де Севіньє, — сам не знаєш, чого хочеш, що в тебе сім п’ятниць на тиждень; постарайся бодай не наслідувати його у видатках, щоб мені не довелося говорити про тебе: «Він навчився пускати гроші за вітром, програвати, не граючи, і платити, не вилазячи з боргів». Я дочитував листа, коли прийшла Франсуаза з новиною, що оце в нас у хаті ота бідова молошниця, про яку вона мені казала: «Ця завиграшки віднесе паничевого листа і буде на побігеньках, якщо це недалеко. Ось панич побачить — вона виглядає як Червона Шапочка». Франсуаза пішла по неї, і я чув, як вона гримала дорогою: «Ти що, боїшся, що тут коридор, трясця твоїй матері; не думала, що ти така темнота. За руку треба вести абощо?» І тут Франсуаза, добра і тямуща служниця, прагнуща, аби інші шанували її пана, як шанує вона сама, сповилася в ту велич, яка на картинах старих майстрів ушляхетнює звідницю, супроти чиєї постаті маліє сама закохана пара. Проте Ельстір, коли дивився на фіялки, не журився їхньою функцією.