Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Полонянка

Наше кохання тим палкіше, — казав я собі в Бальбеку, — чим несамовитіші наші ревнощі до вчинків коханої; ми відчуваємо, що, якби вона розповіла нам усе, нам, певне, легко було б зцілитися від любови. Даремно ми криємося з ревнощами; той, хто їх будить, швидко їх відкриває і пускається на хитрощі. Він намагається ошукати нас, приховуючи те, що може завдати нам болю, і таки нас ошукує, оскільки нас не попереджено, чому якась незначна репліка мала б зрадити приховану в ній брехню; для нас це репліка як репліка; її сказано обережно, а ми слухаємо її через верх. Потім на самоті нам знову спадає ця фраза, і ми відчуваємо, що вона якось розминається з дійсністю. Та чи добре ми її собі пригадуємо? У нас народжується «самосійний» сумнів щодо надійности нашої пам’яти; цей сумнів із тих, коли в певному нервовому стані ми ніяк не можемо згадати, чи засунуто на дверях засовець, і б’ємося над цим за п’ятдесятим разом достоту, як і за першим; певно, можна без кінця повторювати одну й ту саму чинність, але вона так і не залишить по собі точного й спасенного спогаду. Але тут принаймні можемо зачинити двері п’ятдесят перший раз, тимчасом як ота тривожна фраза живе у минулому в непевному звучанні, якого нам не відтворити. Тоді ми починаємо перебирати інші репліки, за якими не стоїть нічого; а єдині ліки нехтуємо: невідомість, небажання щось знати. Тільки-но вихлюпнуться назовні наші ревнощі, та, що є їхнім предметом, бачить у них недовіру — виправдання ошуканства. Зрештою в намаганні щось з’ясувати ми перші починаємо ошукувати, брехати. Андре, Еме присягаються нам тримати язик за зубами, та чи додержать своєї присяги? Блок не міг обіцяти нічого, бо нічого не знав. Досить Альбертині побалакати з ними, і вона швидко з допомогою того, що Сен-Лу називав «перехресним вогнем», вивідає, що я їй брешу, прикидаючись байдужим до її вчинків і морально нездатним за нею шпигувати. Ось чому дрібний фрагмент відповіді, що принесла мені Андре, через свою появу після моєї безконечної і постійної непевности (непевносте того, що робить Альбертина), був надто туманний, щоб завдати болю; для ревнощів він був тим, чим для гризоти є початок забуття та його заспокійлива мла. Але цей фрагмент породив зараз же нові запитання. Досліджуючи частку великого обширу, простертого довкола мене, я здолав лише відсунути те невідоме, яким є для нас реальне життя іншої людини, коли ми хочемо справді його собі уявити. Я розпитував Андре далі, тоді як Альбертина з сором’язливосте і з бажання дати мені більше часу на розпити (чи вона здогадувалася про щось?) навмисно довго переодягалася у своїй кімнаті.

«Мені здається, що Альбертинині дядько й тітка мене люблять», — кинув я неуважно, забувши про вдачу Андре. Аж це побачив, як розпашіле її личко псується на очах; мов скислий сироп, воно нібито помутніло. В кутиках рота залягла гіркота. Нині в Андре не зосталося вже нічого з тих дівочих веселощів, які вона, як і все її гроно, навіть попри свою хоровитість, розточувала першого року мого перебування в Бальбеку і які зараз оце гасли в неї так швидко. Правда, відтоді Андре взяла кілька років на плечі. Проте я, наперекір Андре, перш ніж вона йшла додому обідати, пробував її розворушити. «Одна душа шаленіє за вами», — хвалився я. Одразу промінь радощів осявав її погляд; вона мала такий вираз, ніби й направду мене кохала. Уникаючи дивитись на мене, вона ставала нараз круглоока-круглоока, з зіньок бризкав сміх. «А хто це такий?» — питала вона з наївним і лакомим зацікавленням. Я називав його: байдуже, хто то був — Андре світилася щастям.

Наставала година розлуки, і вона прощалася. З’являлася Альбертина в негліже, вона вдягала якийсь гарний крепдешиновий пеньюар або кімоно — про деталі їхнього крою я дізнався в дукині Ґермантської, а пані Сванн доповнила їхній опис у листі, почавши його так: «Після Вашого тривалого зникнення я вже була подумала, читаючи Вашого листа з приводу моїх tea gown [15] Суконь для чаювання (англ.) . , що я спілкуюся з духом». Взута Альбертина була в чорні черевички, розшиті діямантами (Франсуаза в’їдливо охрестили їх «капцями»), достоту такі, як носила ввечері у себе вдома дукиня Ґермантська: Альбертина побачила їх у вікно. От і завелися в Альбертини трохи згодом пантофельки: одна пара золочена шевро , друга шиншилова, ці черевички тішили мене, бо ті й ті були ніби знаком (інші ні про що не свідчили), що вона мешкає у мене. Мала вона ще й інші речі, одержані не від мене, приміром, гарний золотий перстеник. Я милувався на орлі крила. «Це від тітки, — сказала вона. — Все-таки тітка часом до мене добра. Він мене старить, бо подарований на моє двадцятиріччя».