Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Полонянка

Але наступного дня, потому як минав той час, коли я навперемін кохав і ненавидів Альбертину (якщо це для нас уже справжній день, то ми з інтересу, з ґречносте, з жалю прядемо запону брехні, беручи її за реальність), траплялося так, що одна з тих годин, які мені ніби запам’яталися, показувала мені раптом личину, якої вже від мене не приховувала, личину зовсім несхожу на ту, в якій мені колись об’являлась. За таким поглядом, замість доброзичливої думки, читаної колись у ньому, відкривалося досі зачаєне прагнення, відбираючи в мене нову частку того Альбертининого серця, яке я вважав за зрощене з моїм. Наприклад, коли Андре в липні покинула Бальбек, Альбертина не заїкнулася мені, що скоро має з нею побачитися; я навіть гадав, що вона побачила її раніше, ніж сподівалася, оскільки в Бальбеку я нудив світом, і тут Альбертина вночі 14 вересня зголосилася піти на жертву: не сидіти на морі довше, а повернутися одразу до Парижа. По прибутті 15 вересня я попросив її відвідати Андре і спитав: «Вона була вам рада?» Отож, одного дня прийшла пані Бонтан, щоб передати щось Альбертині; я побачився з нею мимобіж і сказав, що Альбертина вийшла з Андре: «Вони подалися на село». — «Так, — відповіла пані Бонтан, — Альбертина марить селом. Три роки тому вона унадилася щодня їздити до Бют-Шомона». Коли пані Бонтан назвала Бют-Шомон (де Альбертина, за її словами, ніколи не бувала), мені сперло духа. З реальности крутій хоч куди.

Вона наскакує на ті куточки нашого серця, де ми її не сподівалися і де не приготували оборони. Кому Альбертина брехала: тітці, говорячи, що щодня їздить до Бют-Шомона, чи мені, коли казала, що не знає цього села? «Як добре, — додала пані Бонтан, — що ця сердешна Андре скоро поїде на здорове, справжнє село! їй це потрібно, вона так зле виглядає! Цього літа їй не пощастило подихати свіжим повітрям. Подумайте: вона покинула Бальбек наприкінці липня, розраховувала вернутися у вересні, і от, її брат звихнув собі ногу, і вона вже не могла вернутися». Виходить, Альбертина очікувала Андре в Бальбеку і не прохопилася мені ні словом! Тим миліше було з її боку запропонувати мені повернутися.

Хіба що… «Так, я пригадую, що Альбертина казала мені про це… (про це вона навіть не наменулася). Коли ж сталася ця пригода? Все переплуталося мені в голові. — «Та принаймні сталося в пору, не перепорилося, бо назавтра припадав термін найму і бабуся Андре мала заплатити за зайвий місяць. Брат Андре зламав ногу 14 вересня, Андре телеграфу вала Альбертині п’ятнадцятого вранці, і Альбертина встигла попередити агентство. Ще один день, і довелося б заплатити за віллу до 15 жовтня». Отож, коли Альбертина, передумавши, сказала: «Ми вирушаємо ввечері», вона вже бачила подумки невідому мені оселю бабусі Андре, де після нашого повернення могла сходитися з приятелькою, яку вона (без мого відома) очікувала в Бальбеку. А ту ласкаву згоду на повернення зі мною, таку суперечливу з її попередньою упертою відмовою, я намагався приписати її м’якосердості. Насправді вони відбивали зміну ситуації, про яку ми не відаємо і яка криє секрет вагань у поводженні жінки, яка нас не кохає. Вона затято відмагається прийти на побачення завтра, бо вона втомилася, бо мусить іти до діда на обід. «Приходьте хоч пізніше», — наполягаємо ми. «Дід завжди затримує мене. Може, він захоче мене провести». Просто у неї побачення з іншим, тим, по кому сохне. Аж це в цього іншого виникли якісь клопоти. І вона приходить до нас висловити свій жаль, що завдала нам прикрощів, і що біс із ним, її дідом, вона залюбки зостанеться з нами. Я мав би зрозуміти, куди хилила Альбертина в день від’їзду з Бальбека. Але щоб з’ясувати, на що Альбертина б’є, мені не треба було ловити її на слові, досить було згадати дві риси її характеру.

Вони саме й спали оце мені: одна риса мені на втіху, а друга — на розпач, бо ми знаходимо в нашій пам’яті все; це щось ніби аптека або хемічна лабораторія, де нам попадаються під руку то заспокійливі ліки, то смертельна трутизна. Першою її рисою, утішливою, була звичка догоджати зразу кільком особам і водночас наживатися на тому, що вона робила. Оскільки Андре не верталася, Альбертині вже перехотілося залишатися в Бальбеку, тобто виходить, що вона не могла обійтися без Андре. І це було цілком у її характері: поверненням до Парижа вона могла потішити двох осіб, яких щиро кохала: мене, доводячи цим, що вона їде, аби не покидати мене самого, аби я не катувався, з відданости мені; Андре, переконуючи її, що як та не з’явиться у Бальбеку, то вона не затримається там ані на хвильку, що вона засиділася тут, аби лиш побачити її, і що вона полине до неї як стій. Отож від’їзд Альбертини зі мною, такий поквапливий завдяки, з одного боку, моїй тузі, моєму прагненню вернутися до Парижа, а з другого, завдяки телеграмі Андре, був цілком природний, бо ми обоє з Андре — не знаючи навзаєм, Андре про мою тугу, а я про її телеграму, могли припускати, що від’їзд Альбертини став наслідком єдиної, кожному з нас невідомої причини, яка вимагала швидко і раптово все переграти. Крім того, я міг подумати, що істотною Альбертининою спонукою було товаришити мені, але що вона хотіла ще й якось віддячитися Андре. Проте, на жаль, мені майже одразу згадалася інша риса її характеру, а саме, жвавість, з якою вона улягала нездоланній спокусі розкошів. Я згадав, як нетерпляче ждала вона, надумавши їхати, хвилі від’їзду, як смикала директора готелю, який зумисне затримував нас, щоб ми спізнилися на омнібус, пригадав, як вона порозуміло знизувала плечима (розчуливши мене цим знизуванням), коли в приміському потязі маркіз де Камбремер умовляв нас відкласти від’їзд бодай на тиждень. Так, те, що Альбертина бачила в цю хвилину, те, що так квапило її з від’їздом, те, що їй нетерпеливилось віднайти, це була необжита квартирка (де я був одного разу), квартирка бабусі Андре, залишена під нагляд старого лакея, розкішне помешкання, повернуте на південь, але таке пустельне й тихе, що сонце ніби накидало покрівці на канапу і на фотелі, і де Альбертина й Андре попросять у поштивого, може, наївного, може, досвідченого швейцара, аби він дозволив їм перепочити.