Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Полонянка

Того ранку, поки Альбертина спала, а я пробував здогадатися, який чорт у ній сидить, я дістав листа від матері, вона висловлювала тривогу, що нічого не знає чим я дихаю, і наводила такі слова пані де Севіньє: «Я переконана, що він не ожениться, але в такому разі навіщо баламутити дівчині спокій? Навіщо наражати її на те, що вона відкине і злегковажить якогось доброго жениха? Навіщо пантеличити особу, коли цього так легко уникнути?» Цей лист спустив мене на землю. Навіщо мені шукати якоїсь таємничої душі, жити передчуттями, яких не смію зглибити? — питав себе я. — Все це маячня, та й годі. Я нерішучий шмаркач, а тут нема чого топтатися на місці, треба вже вирішувати: дійде шлюб до скутку чи ні. Альбертина така сама, як усі. Ця думка принесла мені глибоке, але коротке відпруження. Я скоро сказав собі: якщо взяти речі з соціяльного погляду, можна справді все звести до звичайнісінької буденщини. Зовні я, може, так би й бачив. Але я добре знаю, що це не вигадка, — принаймні теж не вигадка, — все, що я передумав, все, що я читав ув Альбертининих очах: побоювання, які мене катують, питання про Альбертину, яке я ставлю повсякчас перед собою. Історія хиткого духом обранця і розладнаного шлюбу може дати про це уявлення так, як рецензія розсудливого театрального критика переказує своїми словами сюжет Ібсенової п’єси. Але є ще дещо, ніж цей виклад фактів. Правда, це дещо, може (якщо тільки уміти його бачити), існує в усіх хистких женихів і в усіх розладнаних шлюбах, бо щоденне життя теж має щось від таємниці. Я міг проочити таємницю в житті інших людей, але Альбертинине і моє життя були в мені.

Після того вечора Альбертина не казала мені, як не говорила, втім, і раніше: «Я знаю, що ви мені не довіряєте, спробую розвіяти ваші підозри». Але ця ніколи не висловлена думка могла б правити за ключ до її найдрібніших учинків. Вона не тільки намагалася ні на хвильку не залишатися вдома сама, аби я, раз я не вірю її словам, завжди бачив, що вона робить, — навіть коли вона телефонувала до Андре, до гаража, до манежа чи деінде, вона твердила, що це так нудно сидіти при телефоні, чекаючи без кінця на зв’язок, і дбала про те, щоб при ній сидів я або, як мене не було, Франсуаза, ніби вона боялася, що я можу уявити, буцімто вона дзвонить з якоюсь задньою думкою чи призначає таємні побачення.

Овва! Все це мене не заспокоювало. Еме прислав мені карточку Естер, але сказав, що це не та. Виходить, Альбертина мала ще й інших приятельок? Але кого ж? Я відіслав цю світлину Блокові. Мені хотілося побачти саме ту, яку Альбертина подарувала Естер. Яка вона на фото? Може, декольтована, може, вони знімалися разом? Але я не посмів нагадати про це ні Альбертині (а то мені б довелося вдавати, ніби я не бачив світлини), ні Блокові, — я не хотів, щоб він знав, що я цікавлюся Альбертиною. Кожному, хто знав про мої підозри і про Альбертинину неволю, таке життя здалося б жорстоким, зате Франсуаза, та вважала, що життя сповнене для нас незаслужених радощів, які так спритно уміє собі робити ця «оманниця», ця «шарлатанка», як казала Франсуаза, уживаючи з заздрощів до жінок значно частіше жіночий рід, ніж чоловічий. Навіть коли Франсуаза, нахапавшись від мене, збагатила свій лексикон новими виразами, вона повертала їх на свій кшталт. Вона казала про Альбертину, що зроду ще не бачила такої «хірхильниці», яка вміє «розбогарадити мою грошву» (Франсуаза так само легко брала окреме за загальне і загальне за окреме, і мала вельми розпливчасте уявлення про жанри драматичні, — тому казала: «Добре утнули пантоміму»). Може, в такому оманливому уявленні її про моє життя з Альбертиною був почасти винний я сам: у розмові з Франсуазою я дотепно вкидав якісь натяки, бажаючи її подрочити, або показати, що як я й не коханий, то бодай щасливий. А проте через мої ревнощі, через мою пильність (так я захопився киданням перла перед Франсуазою), Франсуаза швидко відгадала правду — так спірит, з зав’язаними очима, знаходить якийсь предмет — завдяки своєму чуттю того, що могло бути прикре для мене, завдяки інтуїції, що не давала збити її на манівці. Сприяла їй у ньому і та прозірлива ненависть, яка спонукувала Франсуазу не тільки вірити, що її ворогині щасливіші, спритніші, ніж були насправді, а й відкривати те, що може їх занапастити і прискорити їхнє падіння. Франсуаза, звичайно, ніколи не робила Альбертині сцен. Я запитував себе: а раптом Альбертина, відчувши, як її пасуть, піде на розрив, яким я похвалявся? Життя-бо мінливе, воно іноді доводить до скутку наші химерії. Щоразу, почувши рип дверей, я скидався, як скидалася під час конання моя бабуся, коли я дзвонив. Я не міг примиритися з думкою, що Альбертина піде не прощаючись, у мені озивалася якась нестяма — так здригалася, непритомною бувши, моя бабуся. Одного ранку мене посів неспокій: мені примарилося, що вона не вийшла, а пішла геть. Рипнули двері, а я подумав, що це рип її дверей. Я прокрався до її покою, ввійшов, пристав на порозі. В сутінках біліли, пузирячись півкружжям, простирадла: то Альбертина, скрутившись калачиком, спала ногами і головою до стіни. Тільки розкудовчене волосся на цій голові, густе й чорне, переконало мене, що це вона, що вона й не збиралася відчиняти двері, що вона навіть не ворухнулася, аж я відчув, що це нерухоме живе півкружжя, де зосередилося все моє життя і все найдорожче для мене в житті, що воно тут, віддане під мою руку.