Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

І що більше він про це міркував, то неймовірнішим, то фантастичнішим і безглуздішим усе видавалося.

Тоді він злякано зупинявся, обережно засовував руку в кишеню; пальці намацували грубу пачку цупких банкнотів, і Никодим осміхався. Раптом усвідомив одне: він багатий, дуже багатий. Став у підворітті і почав лічити. Господи боже! П’ять тисяч злотих!

— Оце гроші! — мовив голосно.

У ньому мимоволі обізвався інстинкт багатьох років бідування: треба сприснути. І Никодим, хоч йому й не хотілося ні їсти, ні пити, повернув на Гжибовську вулицю, де — знав — Іцик уже відчинив свій шинок. Завбачливо витягнув одну стозлотівку і поклав у кишеню окремо. Показувати у Іцика таку купу грошей — річ небезпечна.

Незважаючи на ранній час, у Іциковому шинку вже ніде було пальця просунути. Візники, шофери таксі, офіціанти з уже закритих ресторанів, сутенери, що пропивали нічний заробіток своїх «наречених», всяка потолоч з приміських нетрів, котра поверталася з щасливого промислу — весь цей люд наповнював дві невеличкі кімнати глухим гамором балачок та брязкотом скляного посуду.

Никодим випив дві чарчини гардиману, закусив холодною свинячою котлетою та солоним огірком. І тут згадав, що сьогодні неділя і Валент не піде на роботу.

«Нехай вони, хами, знають, що таке інтелігенція», — подумав Дизма.

Велів дати йому пляшку горілки та кіло ковбаси, ретельно полічив здачу і вийшов.

Уже підходячи до Луцької, зненацька загледів Маньку. Вона стояла, притулившись до муру, і дивилася десь перед собою. Не знати чому, він зрадів цій зустрічі.

— Доброго вечора, панно Маню! — гукнув весело.

— Добрий вечір, — відказала дівчина, здивовано втупившись у нього. — Чого це ви тиняєтесь по ночах?

— А ви, панно Маню, чому не йдете спать?

— Надісь, уже піду, — сказала вона покірно.

Дизма пильно глянув на неї. Дівчина видалася йому кращою, ніж завжди. Худенька, правда, але зграбна.

«Скільки ж їй? — майнула думка. — Щонайбільше сімнадцять років».

— А чому ви, панно Маню, такі смутні? — спитав.

Манька здвигнула плечима.

— Коли б ви отак три ночі підряд чатували, як собака, і ні ламаного гроша не мали, то теж не скакали б із радості.

Дизмі стало прикро. Він поліз до кишені і витягнув пачку по десять злотих.

— Я вам позичу, панно Маню. Двадцять злотих — вистачить?

Дівчина витріщилась на гроші. Вона ж знала, що їхній пожилець ще з обід не мав ні гроша за душею. Звідки ж тепер у нього стільки банкнотів? Видно… видно, десь украв. Може, це він для того і фрак надів. «А втім, — подумала, — яке мені діло?»

Никодим подав їй два папірці.

— Прошу.

Манька заперечно хитнула головою.

— Не хочу. Не візьму. Нічим буде віддати.

— Ну то й не треба віддавати.

— Не хочу. — Манька насупила брови. — Подумаєш — банкір! — Вона одвернулась і тихо додала: — Хіба що… Даром я не хочу. Хіба що ви підете зі мною.

— Е-е-е… — пробурмотів Дизма і зашарівся.

Манька глянула йому в очі.

— Я вам не до вподоби?

— Та ні, чому ж…

— Теж мені мужчина! — зненацька скипіла дівчина. — У-у, калоша! — І, крутнувшись на підборі, неквапливо рушила додому.

— Панно Маню! — гукнув Никодим. — Зачекайте, підемо.

Вона зупинилась і, коли Дизма підійшов, мовила:

— За номер іще п’ять злотих.

— Добре, — відповів.

Мовчки йшли вузькими вуличками.

Заспаний здоровило в оксамитовому жилеті відчинив їм двері, провів у маленький брудний закапелок і простягнув руку. Дизма заплатив.

Крізь старі сірі фіранки падав сніп яскравого сонячного проміння. В кімнаті було душно, смерділо затхлістю.

— Може б, відчинити вікно? — озвалась Манька.

— Пізно вже, — заперечив Дизма. — Мабуть, десята година. — Пора додому.

Перед невеликим люстерком Манька вищербленим гребінцем розчісувала густі чорні коси.

— Ви знайшли роботу? — кинула вона байдужно.

Дизмі раптом нестерпно закортіло похвастати перед Манькою. Він витягнув із кишені всі гроші і розклав їх на столі.

— Поглянь, — усміхнувся.

Манька обернулась і витріщила очі. Довго дивилася на розкидані банкноти.

— Стільки грошей… стільки грошей… По п’ятсот. До лиха!

Никодим тішився з ефекту.

Дівчина схопила його за рукав.

— Слухай, у тебе було «діло»? — спитала здивовано.

Дизма розсміявся і так, аби тільки, жартома, бовкнув:

— Авжеж!

Манька кінчиками пальців доторкнулася до грошей.

— Скажи… скажи… — прошепотіла, — ти ходив на «мокре діло»?

Він кивнув головою.