Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

Дизма ще кепсько орієнтувався в місті, отож якусь хвилину вагався, а тоді поклав іти знайомою дорогою. Звернув на Залізну вулицю, а на розі Холодної рушив до костьолу. Звідти вже видно було вулицю Електоральну і Банківську площу.

На вулицях вирувало вечірнє життя робітничих кварталів. З відчинених шинків долітали хриплі звуки гармонії, по засмічених пішоходах тинялися гурмами підлітки і молоді робітники в піджаках наопашки, в розхристаних сорочках без комірців. Дівчата — по три, по чотири, — взявшись під руки, хихотіли й шепталися між собою. Біля воріт стояли або сиділи, винісши з дому дзиглики, літні жінки з дітьми на руках.

«Празник», — подумав Дизма.

На Електоральній теж юрма — люди запрудили не тільки пішоходи, але й бруківку. Коли Никодим дістався до Театральної площі, дзигарі на ратуші показували пів на восьму. Дизма наддав ходу і незабаром був уже біля «Європейського готелю».

Він бачив, як раз по раз під'їжджали блискучі автомобілі, як з них виходили елегантні чоловіки і жінки, убрані в дорогі хутра, хоч надворі була спека.

І Дизма сторопів. Чи не буде він білою вороною серед них?..

Проте голод переміг. Їсти, будь-що їсти! Хай потім його вергнуть за двері, — корона з голови у нього не спаде.

Зціпивши зуби, Никодим зайшов.

Не встиг і оглянутися, як слуги забрали у нього плащ і капелюх, а якийсь дуже ввічливий добродій провів його до дверей зали і послужливо відчинив їх.

В очах Дизми все закрутилося — велика біла зала, чорні плями фраків, барвисті сукні жінок. Густий запах парфумів і гамір голосів майже одурманили його.

Він нерухомо стояв біля дверей, коли це помітив перед собою ще якогось пана — чемно вклонившись, незнайомець простягнув руку. Никодим мимоволі подав йому свою.

— Дозвольте відрекомендуватись, — мовив той, — Антоневський, особистий секретар прем’єр-міністра. Від імені пана прем’єр-міністра дякую вам за ваші ласкаві відвідини. Прошу вас, пане, ось тут поки що закуски. — І, не закінчивши, він підбіг до двох худорлявих добродіїв, що саме ввійшли до зали.

Никодим Дизма витер піт із лоба.

«Слава богу! Тепер тільки сміливіше…»

Він швидко опанував себе і почав придивлятися. Помітив, що навколо кількох столів чоловіки й жінки жують, стоячи з тарілочками в руках або сидячи коло маленьких столиків. Дизма постановив трохи потерпіти, щоб побачити, як поводяться інші. Глянув на стіл, заставлений тарілями з якимсь дивовижним їством, що він і не видав ніколи. Найбільше в світі йому хотілося схопити яку-небудь із цих тарілей і, забившись десь у куток, зжерти геть усе, що в ній є. Та він стримувався, спостерігав.

Нарешті наважився і очима почав шукати тарілочку. Відтак знайшов і виделку, наклав собі чимало якогось салату, взяв шматок паштету. В роті було повно слини. Никодим просто не міг одірвати погляду від тарілки. І раптом, одвернувшись, щоб десь облюбувати собі місцину, відчув, як хтось рвучко штовхнув його в лікоть. Тарілка, вибита з руки, брязнула на підлогу.

Дизму огорнула лють. Перед самісіньким його носом безцеремонно пропихався товстун, він не зволив навіть обернутися, щоб перепросити за свою незграбність. Якби Дизма трохи вгамував гнів, він, певне, стримався б. Але тепер Никодим знав тільки одне: цей товстун вибив йому з рук їжу.

Двома кроками він догнав винуватця і щосили схопив його за лікоть.

— Дивитися треба, добродію, ви ж, до гаспида, вибили мені з рук тарілку! — кинув йому просто в обличчя.

В очах товстуна був невимовний подив і навіть жах. Він глипнув на підлогу і, вкрай збентежений, почав перепрошувати.

Навколо стало зовсім тихо. Прибіг офіціант, прибрав усе, другий подав Дизмі нову тарілку.

Накладаючи в неї той самий салат, Никодим ще не усвідомлював, яке безумство допустив; він схаменувся тільки тоді, коли опинився на відшибі. Раптом збагнув, що його в першу-ліпшу мить можуть витурити геть. Уплітав на всі заставки, щоб наїстися досхочу.

Тим часом людей у залі збиралося більше й більше, і Дизма з полегкістю відзначив, що на нього ніхто не звертає уваги. Це наддало Никодимові сміливості, і він знову наповнив свою тарілку. Жуючи, помітив поряд тацю з чарками коньяку. Випив одну чарчину і одразу ж — другу. Відчув себе впевненіше. Потягнувся по третю, і тут зауважив, що сусідня чарка, піднята чиєюсь рукою, легенько стукає об його власну.

Водночас почулося:

— Дозвольте випити з вами?

Поруч стояв високий чорнявий чоловік у мундирі полковника і якось двозначно всміхався.