Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

На жаль, через неуважність машиніста вагон-салон зупинився далеченько від середини перону — між гамазеями та будкою з написами: «Для чоловіків» і «Для жінок». Всій еліті разом із дівчинкою довелося щодуху бігти, щоб устигнути зустріти молодих у ту мить, коли вони виходитимуть з вагона. Прибігли якраз вчасно, і дівчинка вручила Ніні квіти. Вона мала ще продекламувати віршик, їй підказували, але дівча так хвилювалося, що не могло і слова вимовити. Ніна поцілувала малу. Дизма ж тим часом, стоячи на підніжці вагона, приймав поздоровлення. А тоді визнав за доречне і собі взяти слово:

— Ми вельми вдячні вам. І я, і моя дружина постараємося, щоб ніхто з вас ніколи не шкодував, що так сердечно вітав нас. А поки що на вшанування нашого шлюбу я накажу видати геть усім працівникам грошову премію. Витрачусь, чого там.

Ураган вигуків «віват!» був відповіддю на його слова. Музики вдарили туш.

Пасажири з сусідніх вагонів зацікавлено дивилися на цю сцену, а деякі, охоплені загальним настроєм, давай і собі кричати «віват». Найбільше звертав на себе увагу худий єврейчик, який висунувся з вікна вагона третього класу і бозна-чого репетував на все горло:

— Віват! Віват!

На порозі палацу економ і ключниця разом з усією челяддю зустрічали молодих із хлібом-сіллю.

Никодим поклав на тацю два папірці по п’ятсот злотих і сказав:

— Поділіть між собою.

Кшепицький уже зробив у палаці великі зміни.

Нагорі, в колишніх апартаментах Ніни, він обладнав покої для гостей, а спальню господині переніс у кімнату обіч Никодимової спальні; при кожній спальні була ванна. Все ліве крило відвели під квартиру для Жоржа. У флігелі ж мав оселитися Кшепицький.

Молоді здорожились і полягали спати рано. Ще звечора домовилися, що завтра обоє підуть до Жоржа, побалакають і запропонують йому перебратися в палац.

Але перед сном Дизма довго міркував про це і надумав, що йти до Жоржа разом з Ніною не бажано: Понімірський — людина благувата.

«Ще, чого доброго, сказиться і почне сипати!»

Отож Никодим велів розбудити себе о восьмій годині.

Не помилився: заглянувши до жінки, впевнився, що вона ще спить. А втім, Ніна ніколи не вставала рано.

Никодим швидко одягнувся, сказав прислузі, що снідатиме, коли прокинеться пані, і подався в парк.

Заздалегідь склав собі план розмови з Жоржем. Однак, підходячи до флігеля, відчув, що втрачає впевненість у собі. Понімірський був єдиною людиною, якої він по-своєму боявся. Це й зрозуміло, коли взяти до уваги ненормальність Жоржа і його несподівані вибрики.

Дизма застав Понімірського ще в ліжку. Той саме їв кашку з молоком, насвистуючи при цьому якусь пісеньку. Песик сидів на ковдрі і час від часу ніби знехотя лизав кашу з тарілки свого хазяїна.

Лакей зачинив двері, і тільки тоді Понімірський помітив Дизму.

— Доброго ранку! — обізвався Никодим.

— А-а! — засміявся граф. — Мій шановний колега! Прибери-но, колего, цю паршиву кашку.

Никодим послушно виконав наказ і сів на стілець коло ліжка. Понімірський, єхидно всміхаючись, дивився на нього. Величезні очі на безкровному личку хворобливої дитини, гострий ніс і тонкі рухливі губи Жоржа видавали його велике задоволення.

— Як же ваше здоров’я? — почав Дизма. — Ви, кажуть, тяжко хворіли?

— Дякую. Про моє здоров’я, колего, ви не турбуйтесь.

— Я турбуюсь не як колега, — випалив Дизма, — а як ваш зять.

— Що-о-о?..

— Як ваш зять., — повторив Никодим для куражу.

— Що це значить? — заверещав граф.

— Що має означати, те й значить: ми з вами свояки. Я оженився на вашій сестрі.

Понімірський рвучко відкинув ковдру і став на ліжку, в рожевій шовковій піжамі.

— Брешеш! — нахилився до Никодима. — Зухвало брешеш, бовдуре!

Дизму пойняла лють, йому, великому державному діячеві, якому юрби народу кричать вівати, йому, людині, що живе запанібрата з найвищими сановниками — йому хтось наважується кидати в обличчя такі образи?! Він зірвався з місця, щосили схопив Жоржа за руку і швиргонув його на ліжко.

Понімірський засичав од болю і впав на постіль. Песик несамовито загавкав.

— У-у… Нечиста сила!.. — буркнув Никодим.

У дверях з’явилися доглядальниця і лакей.

— Панові графу стало гірше? — запитала доглядальниця. — Може, я потрібна?

— Вон! К чорту! — заревів Дизма.

Обоє миттю зникли.

Никодим запалив цигарку, другою почастував Понімірського. Той після короткого вагання взяв.

— Бачите, графе, зі мною жарти кепські. Кажу вам, що я оженився з вашою сестрою. Позавчора було весілля. Як ви на це дивитесь?