Андрій Чайковський - Олюнька

Іноді засуджено когось на різки – вони й тут виконували болючу функцію. При тім напилися з коштів процесу, закусили та ще й закурили. А вже ж то велика нужда змушувала їх найматися на який день робити до заможного шляхтича.

В пору, як починається це оповідання, вони несли службу холерників, а корчму на Ячменівці зробили собі рятунковою станцією.

Асафат був хлоп низького зросту, грубий, з надутими жовтими щоками, з волоссям як щітка та підпухлими від перепою очима. Петро був високий, стрункий. А обидва – сильні як ведмеді.

Хоч вони ходили обдерті й замаргані, хоч займали таке принизливе становище, однак не перестали бути шляхтичами. Тож не було забави ні празника, де б Асафат і Петро не мали вступу. Всюди їх радо приймали, тим радіше що Асафат грав у сільській капелі на решето, а Петро був першим штукарем і оратором на ціле село. А може, й побоювалися тих двох приятелів, бо обидва були славні розбийголови, а хоч нікого не зачіпали, та не дали дути собі в кашу.

Асафат і Петро відвезли Лукашів на холерний цвинтар і вернули знов на Ячменівку.

– Гей, Янкель! Горілки! – гукнули з порога.

Той налляв. Випили по чарці.

– За двоє два! – каже Асафат.

Випили знов.

– Знаєте, Янкель, Лукаші обоє вже… ого! – і махнув рукою.

– Але? – питає шинкар. – А коли?

– Господь їх знає… зо три дні лежали мертві, а ніхто не знав. Щойно ми вивезли.

Янкель лиш головою покрутив.

У тій хвилі ввійшов до корчми Стефан Ясів.

– Дзінь добрий! А ще нема нікого?

– Є ми… та й ви прийшли, то вже й усі.

– Я не те хотів сказати… Андрій Лукашів запросив усіх на почесне… буде нас тут більше.

Асафат глянув на Петра й усміхнувся. Петро й собі моргнув, та й Янкелеві щось ніби усмішка під носом пробігла.

– Певно! – відзивається Петро. – Добре поживився… має звідки платити.

– Та що говорити, панє Пєтше! Де ж би? Таж то сирітське.

– Ага! В сироти два животи, – каже Петро.

– Сироту де зловиш, то бий! – доповідає Асафат.

Всі засміялися гуртом.

Тим часом шляхта почала сходитися по двоє, по троє до корчми. Кожний вітав присутніх своїм «дзінь добрий», кланявся кашкетом і сідав коло стола.

Надійшов префект. Усі повставали на привітання, поклонилися чемно і запросили його на почесне місце.

Вкінці надійшов і Андрій. Він був якийсь не свій – не знати, чи згризений смертю своїх швагрів, чи втішений тим, що йому дісталося.

– Пане Єнджею, вам, мабуть, треба вокомана [6] Економа. , не забувайте за мене, а про нагайку я сам постараюся, – кликнув йому Асафат назустріч.

– А мене беріть за мандатора [7] Суддю. ! – каже Петро.

Усі засміялися.

– Жартуйте здорові, а мені в голові морочиться, що з тим усім робити?

– Відступіть мені – каже Асафат, – я буду господарити і дитину няньчити.

– Ви ґаздували б, як коза в капусті,– каже котрийсь шляхтич. – А худоба у вас є?

– У нього худоба за коміром аж пішки ходить, – каже другий.

Асафат насупився як міх, оглянувся, хто це з нього кепкує.

Андрій налякався, щоб не було сварки, і заговорив про інше.

– То ж то бо й біда, що худоби бракує…

– Що балакаєте, Єнджею? Таж у небіжчика Лукаша худоби доволі…

– Ого! Й одного хвоста нема… хтось покрав.

– Покрав?! – чудувалися Асафат і Петро, котрі ще того не знали.

Зійшла бесіда на те, як хто міг украсти худобу, коли в Лукашів був такий злющий собака, що не дав нікому чужому на обійстя приступити.

– Ба! Собака була замкнена в хаті, а як ми її випустили, то вганяла як скажена, – каже Петро Ясів. – Пан префект таки добре настрашився…

– Гм… настрашився не настрашився – але чого ж лізти в зуби скаженій собаці?

Андрій побалакав про щось із Янкелем, а той поставив на стіл гарнець горілки і пляшку гараку.

– За ваше здоров'я, пане префекцє! – промовив Андрій, зняв шапку і, тримаючи чарку в руці, поклонився префектові.– Дай боже довгий вік прожити – віват!

Андрій вихилив горілку до рота, потримав її хвильку, проковтнув, скривився і сплюнув набік. Відтак налляв другу чарку і подав з поклоном префектові. Префект устав, узяв чарку до рук, відкашлянув і каже:

– Дякую, пане Єнджею! Дай боже й вам довгого віку! Споживайте здорові ваше добро та щоби вивели в люди дитину, котру вам віддали під опіку, – віват!

І знов понеслося по корчмі грімке «віват».

Андрій наливав чарку, подавав чергою і кланявся, але вже не так низенько, як префектові. Кожний шляхтич промовляв кілька слів, а відтак випорожнював чарку.