Микола Руденко - У череві дракона

А Юдіф Моріцівна, розгадавши, що зараз переживає гість, з чарівною простотою почала розповідати, як вони з Петром пошлюбилися. За столом швидко відновилася задушевна веселість. Грива добре уявляв обліплений крикливими плакатами агітпоїзд, на якому в’їхала в розташування дивізії Гуртовенка вісімнадцятилітня синьоблузниця — художниця, танцюристка, співачка, що викрала спокій і сон у легендарного комдива. Петро старший від неї років на десять, вже тоді він був нагороджений двома орденами Червоного Прапора і золотою шаблею. Два ордени Червоного Прапора дістав уже по тому, як у штабному вагоні з’явилася молода господиня, котрій не раз доводилося готувати обід комдивові під акомпанемент кулеметних черг.

— Чомусь давно не було листа від Тараса, — сказала Клара. — І Марія Іванівна не пише. Що там у них?..

— У тебе коли відпустка? — звернулась Юдіф Моріцівна до дочки. — Може б, злітала на Алтай?..

Відтак Юдіф Моріцівна, перейшовши від столу в крісло, показала на портрет чоловіка:

— Петро не боронив мені називати дочок, як я хотіла. А сина назвав сам — Тарасом. Це первісток наш. Коли батька розстріляли, йому виповнилось чотирнадцять. Я хотіла вберегти його від страшної правди, але… Нашій родині поталанило — тільки Тараса погнали на Колиму. Повернувся через вісімнадцять років. Якби не Марія Іванівна, то й не вижив би. Якось вони рятували одне одного в неволі. Зараз живуть на Алтаї. У Марії там власний будинок, від батьків лишився. Тарас працює електриком на сирзаводі. Спеціальність, яку він виніс із таборів. Вчитися не захотів. Дітей немає, а горілка є…

В останніх словах було стільки смутку, що Клара, якій передався материнський біль, заквапилась умовляти:

— Мамо! Ну чому ти завжди думаєш гірше, ніж є?.. Тарас пообіцяв утримуватись. А він господар власного слова. — Поклала руку на материнський зап’ясток і додала тихо: — Цього літа обов’язково злітаю.

Коли Мирон Сидорович підвівся, щоб попрощатися, Клара шмигнула за ширму й за хвилину вийшла звідти в зграбному пальтечку та в шапочці, опушеній хутром куниці. Юдіф Моріцівна попрощалася з Гривою так, мовби він був давнім приятелем. Лише тепер Мирон помітив, що очі в Клариної матері зовсім молоді — вони нагадували достиглі сливи угорки, затуманені ранковою росицею. Та й сама вона ще не стара — десь на шостому десятку, а може, й повні шістдесят; але ж, мабуть, невідступні злигодні не лише не виснажили, а зміцнили цю людину. Так буває лише тоді, коли вони падають на сильну натуру, коли людська душа живе у вічному окриленні. Грива намагався зрозуміти, де брала духовну підтримку Юдіф Моріцівна в ті десятиліття, котрі залягли перед нею безконечними терновими нетрями? До релігії предків вона не повернулася — для Мирона це було ясно з кількох виразних деталей у їхній розмові. Та й не могла повернутися: Петро для неї не вмер, вона щодня радилася з ним, а він, звичайно, був далекий від будь-якої релігії. І все-таки Мирон певен, що споконвічне страдництво єврейського народу допомогло Клариній матері в незмірних лихоліттях.

Мирон і Клара, не змовляючись, попрямували до золотоглавої Софії, а відтак повз кричущий несмак постишевської споруди, що колись призначалася для українського уряду (тепер тут містився Київський обком), вийшли на Володимирську гірку.

Клара Петрівна років на десять молодша від Мирослави, тож було б цілком природно, якби Мирон Сидорович зараз відчув себе просто мужчиною — не моралістом і не філософом. Може б, так воно й сталося, коли б токай і шампанське були випиті в іншій психологічній атмосфері. Але перед його очима плавали в просторі, маячили серед вуличних ліхтарів, здіймалися понад місто, щоб оселитися десь у позахмар’ї, два людських обличчя — комкора Гуртовенка і його вродливої дружини, яка несподівано з’явилася в Мироновій уяві вісімнадцятилітньою господинею штабного вагона.

Коли кінчився асфальт і вони ступили на землю, що тисячолітнім духом своїм кликала до пошуків Істини, — бо й сама завжди її шукала! — заговорили про дискусію, котру самохіть стенографувала Клара.

— Я не все второпала у виступі Юрка, — сказала вона. — Невже так важливо, як ми називаємо речовину?.. Значить, матеріальні предмети… Бачите, матерія сама на язик лізе… А в Юрка виходить, буцімто це взагалі ніяка не матерія… Звичайно, дискусія є дискусія. Інакше не було б для чого збиратися. Але мені здається, все це не має жодного значення. Я кажу про життя, про саму природу. Слова самі по собі, а природа сама по собі.