Микола Руденко - У череві дракона

Літня жінка відповіла стомлено й трохи навіть дратівливо:

— У самовпевненості проповідника. Чим більше категоричності, крутих виразів, навіть лайки на адресу опонента, тим швидше тобі повірять. Більшість людей прагне не знань, а сліпої віри. Так було раніше, так воно й сьогодні. До справжніх знань тягнуться лише одиниці. Людей не можна за це засуджувати. Світ дуже складний, а життя коротке.

Мирон Сидорович зрозумів, що вустами цієї жінки промовляє непересічний життєвий досвід — було щось болісне в її словах, таке, що з’являється тоді, коли помирає одна віра, а інша ще не прийшла на зміну. І навіть невідомо, чи взагалі прийде, — адже ж тепер вона не може народитися із самовпевненості нового проповідника, бо одного разу ошукана душа вже згоріла.

— Не будемо чекати Жанну, — звернулась Клара до матері. — Сама винна, що спізнюється. Сідаймо до столу.

Мирон Сидорович знічено запротестував:

— Навіщо це все, Кларо Петрівно? Я зовсім не розраховував…

— Ото й добре, що не розраховували, — засміялась Клара. — Коли гість на щось розраховує, йому важко догодити.

— Дозвольте вийти хвилин на десять.

Жінки розгублено перезирнулися — вони, мабуть, подумали про ті вигоди, яких не було в квартирі. Тим часом Грива накинув пальто, хутко вийшов з двору, а десь хвилин за двадцять повернувся з пляшкою шампанського і коробкою цукерок.

— Мироне Сидоровичу! — вдавано обурилась Клара. — Це вже зовсім нікуди не годиться. Ми хоч і живемо в жіночому монастирі, але статут у нас не монастирський.

Вона добула з-за портьєри й урочисто підняла над головою пляшку золотистого токаю. А Грива подумав про те, що цей допотопний будинок, мабуть, справді колись належав жіночому монастиреві, який містився поблизу, — гілки яблунь із його саду звисали через паркан і мало не торкалися вікон.

Як і завжди, вино розслабило напруженість — і вже через півгодини Мирон Сидорович почувався так, ніби він тут не вперше. Грива дивувався жіночій вигадливості: ширми й портьєри надавали своєрідного затишку — вони були оформлені зі смаком, котрий із самої бідності створював ілюзію достатку — мовби то був якийсь певний стиль. Щось японське або китайське. Сучасне вмеблювання тут було невідоме — складалося враження, що двадцятий вік сюди ще не вступив. Відтак Грива подумав, що в Києві дуже багато квартир, де про модерні меблі не могло бути й мови, — для таких будинків, як оцей, вони явно не годилися.

Юдіф Моріцівна помітила, що гість розглядає великий фотопортрет в різьбленій рамі — чоловіка на портреті можна було вважати Мироновим ровесником, але ж три ромби в петлицях свідчили, що фото довоєнне: військовий з добрим і водночас вольовим обличчям мав звання комкора; на нинішній час він був генерал-полковником.

Сумна посмішка з’явилася на знебарвлених вустах Юдіф Моріцівни: вона розуміла, як недоречно виглядав у цій убогій кімнаті портрет воєначальника такого високого рангу.

— Хто це? — запитав Мирон Сидорович.

— Хіба Клара не схожа на батька?..

Спомин далекого дитинства відсунув жіночі обличчя, ширми й портьєри — натомість з’явився гамірливий шкільний коридор, вимощений великими кам’яними плитами. Проти вхідних дверей висіла шкільна стінгазета, в якій час від часу з’являлися вірші п’ятикласника Мирона Гриви. Він і досі пам’ятав вірша, написаного на смерть Кірова, — то був заклик відтяти голову гідрі контрреволюції. Вірш був схожий на ті, які друкувалися в пресі, — Мирона вважали юним поетом, на районній олімпіаді його нагородили масивним томом Пушкіна.

Рядки його дитячого вірша висвітили з голодної імли тридцятих років обличчя людини, що нині дивилася із різьбленої рами. Тоді портрети над стінною газетою були без рам — портрети полководців громадянської війни. Мирон добре пригадує: портрет комкора Гуртовенка висів поміж Якіром і Примаковим.

Тим часом Юдіф Моріцівна стежила за Мироновим обличчям — протягом десятиліть серед злиднів, голоду й холоду її сили підтримували саме отакі сцени: коли вона називала військове звання й прізвище чоловіка, обличчя співрозмовника видовжувалось від здивування; одні злякано сахалися, інші оточували її щирою шаною. Саме це дало змогу їй з доньками вижити в евакуації поза Уралом — завжди знаходилися люди, готові поділитися останніми крихтами.

— Після двадцятого з’їзду реабілітували, — голосом, у якому відчувалися приховані сльози, мовила Юдіф Моріцівна.

Мирон Сидорович мовчав — він був так приголомшений несподіваним відкриттям, що не знаходив слів для розмови. В обличчі Клари він справді розпізнав батькові риси — і це породжувало в його душі якісь дивні почуття, котрі поки що важко було визначити. Мовби довкола Клариного обличчя з’явився несподіваний ореол святої. Стосунки тепер, мабуть, не будуть такими простими, як були. Миронові Сидоровичу навіть стало ніяково, що він змусив Клару виконувати для нього секретарську роботу.