Микола Руденко - У череві дракона

А вогняне пекло все ближче, ближче підступало до нашого хуторця.

Павло мовчав. Щось треба робити. Може, бігти до отих солдатів?..

Я також не могла віднайти свого місця в цій страшній боротьбі. Бачила: водою тут нічого не вдіяти. Та й де ж та вода? Пожежні машини виливали її за кілька хвилин, поверталися до озер, щоб знов набрати, але все те ніскільки не допомагало. На великій площі горіла трава та сухі бур’яни у старих траншеях. Хіба всю цю землю можна залити водою? Вогонь легко переступав вузеньку оранку між лісовими квадратами — перекидався по гілках, знову спускався до землі, біг по травах, щоб вихопитися в гущавині молодих сосняків і там загоготіти шалено, пожираючи все на своєму шляху.

Ось уже й вікові сосни займаються. Вони загоряються від кореня, язички полум’я повзуть по бурштиновій корі до зелених гілок. Якщо спалахне хоч одна гілка, полум’я побіжить по соснових вершинах, і тоді вже нічим його не спинити. Згорить і наш хутір — не залишиться жодної хати.

Раптом чую за своєю спиною голос Макарихи:

— А ви чого стоїте? Роботи вам немає? Он ди-віть-ся… Мерщій, мерщій!.. Дивіться, що люди роблять.

Макариха стоїть на крилі пожежної машини, котрою правує Грицько — наш хуторянин, який у лісництві шофером працює. Волосся в неї розпатлане, картата хустка за спиною тріпоче. Обличчя в сажі та в опіках. Воно зараз не люте, а якесь навіть натхненне. Голос її звучить владно, мов у старовинної жриці — в часи родового матріархату:

— Мерщій! Гілками гасіть, гілками. Вільху ламайте. Береза не годиться. Вільшаних сюди тягніть.

Тепер я бачу сусідів — усі вони вибігли назустріч пожежі. Діти й підлітки, навіть старі бабусі. В руках зелені гілки, відчахнуті від листяних дерев. Б’ють ними по траві, щоб не підпустити язички полум’я до старого лісу. Тим часом Грицькова машина короткими водяними ударами збиває вогонь із соснової кори.

— Траву гасіть! — кричить Макариха. — У праліс не пускайте.

Макариха на червоній машині мчить далі — туди, де воюють з пожежею беззбройні солдати. Яка ж у них зброя проти вогню? Не краща, ніж у хуторян. Лопати, звичайно, були в кожного, але піском такого полум’я не засипати. Вже й звідти долинає її владний голос:

— Гілками гасіть, гілками! Вільху ламайте.

Сотні гілок замахали в солдатських руках. А Макариха, стоячи на крилі, командує лейтенантами та майорами:

— Траву, траву! Дерева без вас погасять.

Павло, відчахнувши велику гілку, орудує нею серед моїх сусідів. Сховавши окуляри, я також берусь за роботу. І ось диво: хвилин через десять пожежа зупинилася! Вона пожерла молодий сосняк — там її ніщо не могло вгамувати.

Але біля старого лісу Макариха виставила десятки махальників, котрі топталися по траві та сухій глиці, збиваючи гілками метушливе полум’я. Тим часом пожежники зі своїх машин загасили старі сосни. На це їх цілком вистачило.

Найбільше опіків дістали лісники — вони кидалися в самісіньке пекло, їх обливали водою з пожежних машин — і вони знов та знов рушали в полум’я.

Всі ми були в сажі, Павло розпанахав піджак. У декого обпечені руки. І хоч перемога була сумна — гектарів шістдесят молодняку вигоріло! — але ж до пралісу вогонь не підпустили. І головне: хутір наш не постраждав. За хутором починалися сухі торф’яники. Якби вони загорілися, вогонь неминуче перекинувся б на урочище, де стояли тисячолітні дуби. Ніхто б їх більше не побачив.

На випаленій площі подекуди вихоплювалося полум’я — догоряли купи хмизу, що лишався після розчистки. Тліли головешки, під ногами час від часу спалахував кущик трави. Люди не розходилися до заходу сонця: небезпека ще не минула, слід бути напоготові.

Грицько загальмував машину, з неї вийшла Макариха. На зеленому всюдиході її наздогнав полковник.

— Спасибі вам, громадянко. Як це ви додумалися — гілками?.. Якби розливали воду на траву… Лугових озер не вистачило б. Спасибі, що бійців озброїли.

— Вік у лісі прожила, — запинаючись хусткою, буркнула Макариха. — Чого воно загорілось?

— Хтось запалив. Може, просто необережність.

— А вони, бач, усі повтікали. Тільки й бачиш: на шосейку шмиг, шмиг. Машина за машиною.

— Спасибі, — вклонився полковник. — Я про вас доповім генералові. Можна взнати ваше прізвище?

— Навіщо мені твоя доповідь?.. У мене корова в хліві реве. Як запахло горілим — наче сказилася. Ну, думаю, чи не ліс, бува, загорівся?.. Тварини раніше від людей пожежу чують. Ото їй піду зараз доповідати. Вона в мене головна начальниця.