Микола Руденко - У череві дракона

Він був ровесником свого побратима — окрім опіку, нічим від нього не різнився. Але удар блискавки не минув безслідно — над його корінням можна помітити велетенську ґулю, котра колись випаде, а на її місці з’явиться дупло.

— До дупла йому років двісті, — зауважив Павло Михайлович. — А на дуплі він іще років п’ятсот стоятиме… Між іншим, ви помітили слід від пилки? Там, на першому.

Я бачила той слід. Він також давно заріс — нагадував тоненьку риску, котра лишається на тілі воїна від удару ворожої шаблі.

— Коли ж його пиляли?

— Давно. Може, в часи Хмельницького. Його вже тоді не могли подужати. Бачите, скільки тут пнів? На труху перегнили. — Павло підняв крихку деревину, розломив її, ніби шмат макухи, і замріяно мовив: — Увечері б сюди заглянути. Вони, мабуть, світяться. Цікаво, правда?..

Я промовчала. Павло зосереджено розгортав черевиками сипучу порохню, що лишилася від зрубаних дубів. Тут, напевне, колись шуміла діброва. Але яка ж то прірва часу!

Я була певна, що Павло думав так само і про те ж саме. Бо хіба можна тут про щось інше думати?

— Мурашем себе відчуваєш, — тихо мовив Павло. — А життя наше таке коротке… Софіє Кирилівно! Ви ніколи не думали про те, що життя коротке?..

Якби він зараз узяв мене за руку, наблизив до грудей і поцілував, я не відчула б у цьому нічого дивного. Бо життя наше справді коротке. Але Павло цього не зробив.

Ми поверталися з урочища через піски — я знала пряму стежку звідси до нашого хуторця. Вирішила мовчки: виведу Павла на пряму дорогу, котра до автобусної зупинки виходить, а сама за Солодким горбом поверну додому.

Сторонній людині невтямки, що кожний горб у лісі, кожна галявина мають власні назви. Кажуть, іще до революції підгорянський дідок цукор на горбі розсипав. А дітлахи звідусюди збігалися, траву язиками вилизували. Відтоді цей горб називають Солодким.

— Спасибі вам, Софіє Кирилівно, — мовив Павло Михайлович. — Колотимось ми, в небо глянути ніколи. За метушнею забуваєш, що є на землі таке, без чого… Перспектива життя губиться.

Не хотілося мені з Павлом розлучатися — адже вдома на мене знову самотність чекала. Тепер вона була не така гнітюча, та все ж радості від неї небагато.

Несподівано південним вітром донесло гіркуватий дим. Ми тривожно перезирнулися — десь горіло.

Павло вибіг на Солодкий горб. За мить я почула його тривожний голос:

— Ліс горить!..

В мене аж серце обірвалося. Метнулася до Павла. Звідси було добре видно, що діялося в нашому лісі. Десь там, недалеко від шосе, загорівся сосняк. Росте він щільно — ледве козуля продирається. Немає кращої поживи для вогню, ніж молоді сосонки. У вітряну погоду ніякою силою ту пожежу не спинити.

Від нашого хутора до шосе три кілометри, і всі оті пагорби густо вкриті молодими посадками. Лише тут, де ми з Павлом стояли, починався старий ліс. Корабельні сосни значно менше вогню бояться. Принаймні тут якось можна з ним боротися — відстань між деревами чимала, гілля високо, до нього вогонь доповзе не відразу. А там…

Вітер гнав полум’я на наш хутір. Воно бігло так швидко, мовби сотні полум’яних вершників нас оточували. Дим відставав від полум’я, його було небагато — соснова глиця згоряє майже бездимно. Подекуди серед соснової молоді височіли дуби та берізки. Зелені, напоєні вологою, вони не встигали загорітися — вогонь їх обминав і котився далі.

Мабуть, пожежа почалась недавно. Але при такому вітрі вона одразу ж охопила десятки гектарів. Ревло, гоготіло вогняне море. Повз нас промчалась перелякана козуля. Щось ніби пригадавши, зупинилася притьма й повернула назад — туди, де тріскотіло гілля й полум’яними гривами вимахував над землею розжарений вітер. За мить вона з’явилася з двома дітьми. Мабуть, спершу вибігала, щоб роздивитись, куди їх виводити. Тепер повела впевнено: далі починався листяний ліс, пожежа туди не дійде.

Поміж молодими сосонками котиться голуба «Волга» — поспішає до шосе. Та їй навперейми перебігають вогняні змії — за якусь мить машина опиниться в полум’ї, її зупиняє солдат, показує рукою в наш бік. Машина розвертається і зникає на лісовій дорозі. Іще одна «Волга», потім «Москвич». Пожежа застала автомобілістів тоді, коли вони безтурботно розважалися на зелених галявинах. Важко відразу визначити, куди слід їхати. Вони комусь відчайдушно сигналили — невідомо, кому. Та їх чули: військові машини мчали до них через вогонь і спритно виводили на безпечні дороги.

У небі висів вертоліт. Інколи він опускався майже до самої землі. Тут і там ворушилися постаті солдатів. Пожежні машини викидали зі своїх металевих нутрощів велетенські водограї, що падали у вогонь, не завдаючи йому жодної шкоди.