Микола Руденко - У череві дракона

— Ви ж туди збираєтесь? — промовив виконроб. — Давайте разом заїдемо. Його дружина сьогодні вікна мила. Такий у неї вигляд був… Я перевів її на іншу роботу. Побоявся, що з вікна впаде. Вона ледве на ногах тримається. Треба провідати.

Мені не хотілося продовжувати розмову, яка нагадувала гру в піжмурки, а відвертість була неможлива ні з його боку, ні з мого.

Та за хвилину сталося те, чого я чекала з великою надією, а виконроб — з жахом. Те, що сталося, я спершу побачила в його очах та в метушливих рухах. Очі його мало не вилізли з орбіт, руки задрижали. Він нетерпляче затупцював, наче йому коштувало чималих зусиль, щоб не зірватися з місця й не побігти світ за очі.

На будівельний майданчик в’їхала міліцейська машина. Я зрозуміла, що мені тут лишатися не варто, спершу відступила за бетонні плити, а потім зайшла в будинок мотелю й вибрала для себе таке вікно, яке дозволяло бачити й чути все, що відбувається на майданчику. Ось із машини виліз капітан міліції, потім старшина вивів Якова. Чи встиг мене побачити Яків? О, як би мені цього не хотілося!

Та Яків, напевне, мене не бачив, а перед виконробом немає причин вибачатися за втечу. Поволі виконроб опанував себе, набрав незалежного вигляду. Він намагався виконувати роль господаря, якому належало зустрічати гостей. Статечно відрекомендувався капітанові.

— Це добре, — сказав капітан, неохоче потискуючи простягнуту руку. — Ви нам дуже потрібні. Сідайте в машину.

— В машину? — з тремтінням у голосі перепитав виконроб. Його погляд блукав поміж солдатом і Яковом, що дивився на нього з неприхованою ворожістю.

— Ви головний свідок у цій справі, — пояснив капітан таким тоном, у якому не можна було помітити жодного емоційного забарвлення.

Це трохи заспокоїло виконроба, він незграбно поліз у машину. Вона об’їхала будинок і загубилася в лісі. Повернулася лише через годину. Якова я вже не бачила, але капітан з виконробом знову підійшли до місця аварії. Через напіввідчинене вікно я чула їхню розмову. Вона була коротка, але виразна.

— Вам краще показати, куди ви їх переховали, — сказав капітан.

— Я нічого не знаю.

— Ну, що ж… Доведеться вас затримати.

— Не маєте права! — з удаваним обуренням вигукнув виконроб.

— Про це ми поговоримо в іншому місці.

Постаті виконроба й капітана зникли за бетонними плитами. Через кілька хвилин ревнув мотор, машина від’їхала.

Скільки може прожити людина в такому пекельному напруженні нервів?

Ідучи вниз по сходах, завалених стружками, груддям загуслого розчину та алебастром, я знов помітила, що голосно розмовляю сама з собою. В мені зіштовхувалися голоси слідчого, Якова й виконроба. Цей уявний діалог здобув несподівану владу над моїм голосовим апаратом. Внизу побачила перелякане обличчя сторожа, — він, мабуть, гадав, що я тут не сама, — і мені стало страшно за себе. Я ще ніколи не відчувала страху за своє життя. Зараз це було ніби щось інше, але це все ж таки був страх! Над моїм мозком висіла якась загроза. Щось було вище від моєї свідомості, щось ніби топталося по ній. Я прошмигнула повз сторожа, він силкувався щось мені крикнути, але я не стала чекати, доки він вичавить із власної горлянки якесь зрозуміле слово.

На автобусній зупинці страх посилився. Із лісу вибіг мій давній знайомий — чорний, куцохвостий песик. Він був такий худий, що здавалося, незабаром з-під шкіри повилазять ребра. Білий Мефістофель! Так я назвала його жартома. Та сьогодні мені було не до жартів.

Ось уже третій місяць песик не відходить від цієї зупинки. Власне, це та сама зупинка, куди я інколи під’їжджаю автобусом, щоб звідси йти додому пішки. Кілька разів, коли я поверталася з роботи, песик несміливо рушав за мною. Ми разом приходили додому, я його годувала й виганяла за двері. Та песик був безнадійно розбещеною істотою. Видно, змалечку служив для когось живою іграшкою, доки ця іграшка не набридла. Поївши, песик одразу ж стрибав у ліжко, вважаючи себе його повноправним господарем. Життя за порогом йому здавалося карою, він цілу ніч скиглив під дверима, а коли я його впускала в хату, між нами починалася боротьба за місце в ліжку. Песик ніяк не міг второпати, що мені не подобається таке близьке сусідство. Місце під ліжком або десь у запічку він вважав ознакою приниження його собачої гідності. Коли я сердилася, він, згорбившись, стояв біля ліжка, але на підлогу не лягав. Мені було шкода цього нерозумного пестуна, я ще кілька разів приводила його додому, та потім це почало мене виснажувати — він не давав заснути й на годину. Все домагався для себе місця під ковдрою.