Микола Руденко - У череві дракона

Сосни гойдалися так само, як у часи Трипільської культури. Щоправда, не було тоді квадратів лісових та стовпів прикордонних у соснових державах, але це вже подробиці, від яких можна абстрагуватись. І, напевне, не одна душа людська каралася тими ж самими муками, які впали на нашу долю.

На нашу?.. А чи маєш ти право так сказати? Карається лише Ганнуся, а ти, Сергію, виявився надміру обачним та розважливим.

Ми йшли мовчки, я почував себе злочинцем перед чоловічою половиною роду людського. Кисіль малиновий, кваша вівсяна. Як мене мусила зневажати Ганнуся!..

І чомусь мені дуже закортіло виправдатися перед нею. То було щось таке дрібне, таке нікчемне, що я довіку не перестану ненавидіти себе за це менторство жалюгідне. Звідки воно в мені взялося? Мабуть, від отієї фальшивої гідності чоловічої, яку я нібито зганьбив. Словом, я покликав на допомогу примітивну педагогіку.

Я сказав:

— Хтось із нас двох розсудливішим мусить бути. Хвилина радості, а потім… Може, ти ще колись подякуєш. Ну, а того довгоносика… Ми з Яковом так його віддубасимо, що він дорогу сюди забуде.

У Ганнусиних очах зблиснуло щось гнівне, вона промовила майже з ненавистю:

— Якщо ти Якова в це втягнеш, я ніколи тобі не прощу!

— Ну, без Якова… Я й сам з ним справлюся.

— І що ж ти збираєшся робити?

— Перестріну в лісі…

— Він не зупиниться.

— Тоді…

— Що тоді? Може, додому прийдеш кулаки показувати? Ні, Сергію. Не так я вирішила. Та цьому вже не бути.

— Ну, розумієш, Ганю, я хотів…

— Заспокойся, Сергію. Ти такий, яким тобі й належить бути. Іншим я тебе не уявляю. То вже був би не ти. Значить, не судилося мені. Прийму те, що судилося.

— Невже матір послухаєшся? — майже крикнув їй в обличчя.

— То вже не твій клопіт. А мати… Ну, хто ж у мене є, крім матері?.. Звісно, не така вона, як твої батьки. Та хто ж нас із Яковом вигодував? Гадаєш, легко їй було?.. Твій батько — полковник, мати — лікарка. І ти в них один… Тобі добре батьками пишатися. А моя мати — селянка темна. Жодної книжки за свій вік не прочитала.

— Хіба в цьому справа? — почав я, але зупинив себе, бо Ганнуся без мене добре знала, що таке честь доньки для кожної селянської матері. Так було споконвіку, хоч люди про грамоту навіть не мріяли.

Не те каже Ганнуся, що думає. А може, виправдань для матері шукає? Може, відчула себе приреченою, до власної долі збайдужіла? Але як же я зараз поясню, що її освідчення застало мене зненацька і саме через те я так поводився? Вона вже знала, навіщо мене кличе, а мені це навіть на думку не спадало. А як добре було б отак взятися за руки, прийти до батьків моїх і сказати: «Що хочете робіть, а Ганнуся вже з нашої хати не піде! Бо ми з нею — чоловік і дружина». Може, й не зраділи б вони від поспішності такої, але певен: якби все їм розказав так, як воно є, не засудили б вони нас, прийняли б Ганнусю, як доньку рідну. Та як це зараз їй сказати? Не повірить вона — подумає, що то від жалості.

Недобре ми якось попрощались з Ганнусею. Подала вона мені руку біля хвіртки, наче випадковому знайомому. Очі в неї були вологі — напевне, сльози стримувала, обличчя в сяйві місячному холодним здавалося, наче то мармур був, а не живе тіло. Побігла вона од хвіртки так, ніби хтось із нас міг передумати, а вона цього дуже боялася.

Батька я застав на подвір’ї — сидів біля грубки під яблунею. Ще до того, як ногу йому відірвало, осколок легені пробив. Тепер оте поранення все частїше про себе нагадує. В хаті вже не світилося — мати, напевне, заснула, їй на роботу рано виходити. Тут, на подвір’ї, батько не користувався протезом, його складно зашнуровувати. Шкутильгав на саморобній милиці, а коли сідав, милиця поруч напоготові стояла.

— Ходив солов’їв слухати? — зустрів мене доброю усмішкою тато. — Оце зараз, Сергію, тільки й слухати. Потім уже будуть не ті солов’ї. Ну, та не зважай, це я так, до речі. Тут Яків до тебе заходив.

— Яків? — байдуже перепитав я.

— У вас же екзамени незабаром. Атестат зрілості — це не жарт.

Мені додумалось, що я сьогодні екзамен на зрілість не склав. В якусь мить хотілося про все батькові розказати, він би, напевне, зрозумів! Потім завагався: доки ж ти в коротеньких штанцях себе почуватимеш? Якби дізнався хто-небудь із хлопців про твої подвиги сьогоднішні, так би й сказали про тебе: материнське молоко на губах не обсохло.

Заснув я лише на світанку, мабуть, на якусь годину. Батько розбудив своїм кашлем. Так він тяжко тепер кашляє, що мені аж страшно за нього.