Микола Руденко - У череві дракона

Я подумала: що ж це — відчуття провини переплітається з турботою про товариша? Чи, може, то були намагання боротися зі злом засобами добра? Друзі побачать, що за них страждає невинна людина, це рано чи пізно розбудить їхню совість, вони й самі стануть чистіші та чесніші? Та я, грішним ділом, не вірила, що Якову дуже болить за долю його друга. І хоч Макариха, його мати, не раз приходила до мене, щоб висловити свої співчуття, але ж я добре знаю ціну її бідканням.

Сергій дивився на мене ясними очима, навіть посміхнувся з тим лагідним смутком, який свідчив про внутрішню заспокоєність.

— Не можу інакше, мамо.

Більше він нічого не сказав, а я не допитувалась. Я знала, що в Сергія дуже розвинене почуття власної гідності, яке вимагало від нього цілковитої певності в чистоті кожної думки, кожного бажання та помислу. Сама лише думка про те, що він, рятуючи себе, зраджує друзів, отруїла б йому все життя. І хоч насправді це зовсім не так, але Сергій час від часу переконував би себе, що друзі постраждали через нього.

Коли ми прощалися, Сергій уже повністю опанував себе, був бадьорий, розмовляв зі мною так, наче попереду була не в’язниця, а, скажімо, плавання навколо світу. Попросив зберегти його зошити, в яких він занотовував свої спостереження та роздуми. Він і так знав, що я їх збережу. Згадку про них я зрозуміла як дозвіл ознайомитися з його нотатками. Він просиджував над ними всі вільні вечори.

Мені важко було ховати сльози, але я намагалася посміхатись, бо розуміла, що Сергій вимагав від мене мужності. І лише вийшовши на вулицю, дала волю своїм сльозам. Перехожі співчутливо озиралися на мене, але відразу ж відвертали обличчя, бо ніколи не слід допитуватись у жінки, чому вона плаче. Рідко в нас, жінок, трапляється таке лихо, в якому можна чимось допомогти. Найчастіше жінка плаче тоді, коли їй ніхто допомогти не здатний.

І так само я нічим не могла допомогти Сергієві. Він сам собі оголосив вирок, від якого оборонятися не бажав.

Вже на вулиці пригадала, що забула подякувати слідчому за побачення із Сергієм. Але слідчий повернувся від прокурора такий заклопотаний, що йому було не до моїх подяк. Він оголосив, що я вільна, відразу ж занурився у папери, а солдат негайно виструнчився. Все людське мало увірватись, запанував закон.

Слідчий залишив Сергія в себе. Мабуть, він сподівався, що після розмови зі мною Сергій стане більш згідливий, і це добре, що я не бачила, як солдат виводить його до в’язничного фургона. Ми мали змогу попрощатися в кабінеті, тепер аж до суду побачитися нам не випаде.

Я все ще не зовсім розуміла поведінку Сергія. З точки зору слідчого, вона була неприродна. А з моєї?.. Нічого певного про це я поки що сказати не могла.

Сергій згадав про Надійку. Чому він так заклопотаний її долею? Можливо, у Сергія були до неї такі почуття, про які я нічого не знала? Ні, мабуть, не в цьому справа. Тоді що ж тут найбільше важило, — може, дружба з Яковом? Цілком можливо. Та й виконроба Сергієві було жалко. На його руках дружина, двоє дітей і сліпа мати. І все ж мені здавалося, що не ці мотиви визначали його поведінку. Щось тут було значно глибше.

Можливо, я все тут спрощую чи ускладнюю, але, намагаючись уявити самокатування, якими займався Сергій, мимоволі мусила шукати ту точку зору, про яку він, звичайно, в нашій розмові не згадував. Вона перебувала десь поза розмовою, як щось само собою зрозуміле. Сергій завжди боявся патетики. Я мусила вгадувати те, що він хотів висловити.

…Найбільше, чого мені зараз хочеться, то просто виплакатись. Пішла на могилу до Василя, впала обличчям у росяний барвінок. Ой, Василю, друже мій кремезний! Ніяке лихо з тобою лихом не було, та й не могло бути. Всьому ти умів дати раду, все на світі міг пояснити. Ні до чого ти не був байдужий, звичайна росинка тобі розповідала про світобудову, а в пшеничній зернині ти вгадував творчу силу Сонця.

Коли стемніло, повернулася до хати, відчинила шафу, намацала мундир з полковницькими погонами. То ж лихо моє колись було, бо дівчата, мої ровесниці, гадали, що я й заміж вийшла через оті погони. Василь моїм подругам здавався старим, а для мене був не старий! Я не помічала, що молодша від нього на двадцять два роки. А може, він не дозволяв мені цього помічати? Жила в ореолі високої святості, наче ніколи із храму не виходила. А склепінням у тому храмі було тільки зоряне небо. І душа його так високо літала, що почувала я себе ластівкою поруч орла.

В комірчині наштовхнулася на саморобну милицю, яку він сам змайстрував для себе, бо не любив скрипучих протезів. Та й каліцтва свого не хотів ховати. Жив так, як простіше й зручніше.