Микола Руденко - У череві дракона

— Мамо!..

Хтось узяв мене за лікоть, я всім тілом повисла на чиїйсь руці, і якби не ця рука, я впала б на гарячий асфальт, яким було вкрите подвір’я.

Коли я отямилась, Сергія вже не було. Не було й озброєного солдата. Я сиділа на лаві, якої раніше не помітила, а рука незнайомця тримала біля мого обличчя склянку з водою. Це був той самий водій, який привіз Сергія із в’язниці. О люди, добрі люди! Навіть тоді, коли ви покликані звинувачувати й карати, ви все ж таки люди…

Водій, напевне, служив надстрокову, він був не такий молодий, як солдат. Мабуть, набачився тут усякого.

— Не побивайтесь, мамашо. Ще нічого невідомо. Буває, півроку отак возиш людину, а потім її випускають. За відсутністю доказів.

Він сказав саме ті слова, які мені зараз були потрібні. Я трохи заспокоїлася, знов подумала про те, що не завжди людина може обрати для себе таку роботу, яка дає їй насолоду, — просто треба якось жити, утримувати родину, дбати про дітей. Бо яку ж насолоду мав від своєї роботи оцей водій? Але він був людиною — і цього цілком досить. Упевнившись, що я вже надійно тримаюся на ногах, випустив мою руку й мовчки рушив до машини. А я повагом, ніби пробуючи ногами землю, повернулася до дверей, за якими слідчий допитував Сергія.

Секретарка мене вже розшукувала. Вона навіть нагримала:

— Куди ж ви зникли?.. Проходьте, вас викликають. — Помітивши, що я шукаю в сумочці люстерко, роздратовано повторила: — Проходьте, потім напудритесь. Це вам не театр.

Нехай би вона й нагримала, але навіщо було кидати цю фразу: «Це вам не театр»? Недобрим серцем вона підказана, боляче мені було її чути. За віком секретарка в доньки мені годилася, хоча б це мусило її стримати.

Нарешті я наважилась увійти до кабінету слідчого. На тлі відчиненого вікна, до якого з вулиці впритул підступав каштан, побачила голову Сергія. Сонце наскрізь просвічувало листя, воно горіло зеленим жаром, білі китиці каштанових квітів ледь помітно погойдувалися разом з гілками. Праворуч біля дверей стояв солдат. Не знаю чому, але саме він — його постать, його юне обличчя — був причиною того болісного стану, в якому я зараз перебувала. До слідчого я вже звикла. Крім того, він був зодягнений так, як будь-який перехожий на вулиці. Це дозволяло хоч трохи абстрагуватись від обставин, які привели мене сюди. Але присутність солдата надавала цій зустрічі тієї суворості, якої не можна позбутися ні на мить. Вона тяжіє над кожною думкою, сковує мозок і серце. Вона нагадує про існування такої сили, перед якою воля окремої людини нічого не варта. Ця сила не була чимось матеріальним, її ім’я — Закон. Вона є тільки слово, тільки угода, до якої люди прийшли через державність. Але, мабуть, ніде так не відчуваєш, як тут, що слово, ідея, угода — тобто щось зовсім безтілесне — здатні мати на своєму озброєнні і солдатські м’язи, і кулі, й штики. Думала я про це тому, що якось треба було опанувати власні нерви. Та ще тому, що переді мною сидів Сергій, який ніде, ні за яких умов не міг відсторонити ці питання…

Рідний мій філософе! Такий ти іще зелений, Сергію, такий по-дитячому беззахисний перед тією силою, що звела нас у цьому кабінеті.

Слідчий, напевне, зрозумів мій стан. Кожним жестом і словом він намагався зняти гніт, який тяжів над нами. Цілком можливо, що це походило не стільки від його людяності, скільки від багатолітнього досвіду. Те, чого Сергій не сказав слідчому, він повинен сказати матері. Чому він так уперто брав на себе провину, якої ось уже близько двох місяців не можна було підтвердити жодними доказами?..

Слідчий посміхнувся якось так, ніби справа вже вирішена і всім нам можна було розійтися по домівках. Але слова його мали зовсім інший зміст:

— Н-ну, продовжимо нашу роботу. Доведеться вам, Софіє Кирилівно, поділити зі мною відповідальність за вашого сина. Нехай так, нехай справді стропа обірвалась. Але де ж вона? Чому її ніхто не бачив?..

Це було те саме питання, яке подумки я також ставила Сергієві. Я дивилася на нього жалісно, благально, в моїх очах, мабуть, стояли сльози, бо Сергій не витримав мого погляду, відвернувся до вікна. Він стежив за рудим шершнем, що настирливо гудів над квіткою каштана. Згодом шершень залетів у вікно, закружляв над головою солдата. Той зняв пілотку, замахнувся нею, але шершень уже гудів над головою слідчого. Слідчий узяв зі столу згорнуту газету і так само незворушно, як він ставив свої запитання, ляснув себе по лисині. Збитий шершень упав на розгорнуту справу, яка лежала на столі. Це, мабуть, була справа Сергія. Потім слідчий узяв цього комашиного лева за прозорі крила і жбурнув у вікно.