Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

Мене не засмучувало те, що я не міг піти з ними. Я вважав, що залишився через те, що вирішив залишитись, а не через свою безпорадність. Я ніколи не почував себе безпорадним. Я сердився, але знов-таки не тому, що неспроможний був ходити чи лазити, як Джо і Стів; ні, моя злість була спрямована проти Іншого Хлопця.

Інший Хлопець був завжди зі мною. Він був моїм двійником, кволим, плаксивим, боягузливим двійником, що весь час благав мене зглянутися на нього, весь час стримував мене, страхаючи всілякими небезпеками. Я зневажав його, але змушений був ним опікуватись. Щоразу, як треба було щось вирішувати, мені доводилося долати його опір. Я сперечався з ним, коли він уперто стояв на своєму; зрештою відштовхував його і йшов своїм шляхом. Він був невіддільний від мене й шкутильгав на милицях. Я ходив окремо від нього, здоровими і дужими ногами.

Коли Джо оголосив, що спуститься в кратер, Інший Хлопець гарячково зашепотів:

«Дай мені передихнути, Алане. Не лізь туди. З мене досить. Ти ж бачиш, як я втомився. Посидь, дай хоч відсапатися. А я зате іншим разом тобі не заважатиму».

«Гаразд, — заспокоїв його я. — Тільки затям: будеш набридати — я тебе покину. Я багато чого задумав, і ти мене не зупиниш — я однаково робитиму те, що хочу».

Отак і сиділи ми вдвох на горі, один упевнений в тому, що немає таких перепон, яких він не міг би подолати, другий — цілком залежний від його опіки й ласки.

До дна кратера було з чверть милі. Я стежив, як хлопці спускаються схилом, перебігаючи то ліворуч, то праворуч у пошуках зручнішої опори.

Раз у раз вони зупинялись і, вхопившись за стовбур якогось дерева, роздивлялись довкола.

Я сподівався, що вони от-от завернуть і полізуть назад. Та, побачивши, що вони вирішили дістатися до самого дна, я відчув себе ніби зрадженим.

Сердито бурмочучи собі під ніс, я подивився на милиці — чи не пропадуть вони тут, а тоді, запам'ятавши місце, де залишив їх, поповз у кратер — хлопці, перегукуючись, уже досліджували дно.

Спочатку я повз без особливих зусиль, ривками продираючись крізь папороть. Іноді руки зривались, я падав долілиць і котився по пухкій землі, доки якась перешкода не зупиняла мене.

Там, де були розсипи шлаку, я сідав і з’їжджав униз, мов на санчатах, здіймаючи каскад камінців.

Над самим дном серед папороті безладно купчилися великі каменюки, що скотилися колись з вершини. Ще відколи перші поселенці прийшли в цей край, люди, що сходили на гору, скидали з вершини в кратер ці великі уламки скель і дивились, як вони, розганяючись, з гуркотом скочуються на дно.

Подолати цей кам’яний бар’єр було найважче. Я пересувався від уламка до уламка, налягаючи вагою тіла на руки, щоб легше було колінам, та поки я видобувався нарешті до більш-менш широкого проходу між камінням, коліна мої були вже подряпані й кровоточили.

Хлопці помітили, що я спускаюсь, і, коли, перекидьки перелетівши через смугу папороті, я викотився на рівне місце, Джо й Енді вже чекали мене там.

— Як же ти в біса вилізеш звідси? — спитав Джо, сідаючи на траву біля мене. — Уже, мабуть, повернуло на четверту, а мені ж іще треба качок додому пригнати.

— Вилізу, не турбуйся, — коротко відказав я, а тоді вже іншим тоном спитав: — Ну, що, земля тут і справді м’яка? Ану ж, перевернемо цю каменюку й подивимось, що під нею.

— Земля тут така сама, як нагорі, — сказав Джо. — Ябеда спіймав ящірку, але нікому в руки її не дає. Вони із Стівом щось надумали — як я відійду, весь час говорять про нас. Он поглянь на них.

Ябеда із Стівом перемовлялися під деревом і крадькома, явно по-змовницькому, позирали на нас.

— А ми все чуємо! — вигукнув я.

Ця брехня була у нас традиційним викликом, і Стів відповів з неприхованою ворожістю.

— Ти кому це кажеш? — визивно промовив він, роблячи крок до нас.

— В усякому разі, не тобі, — відрубав Джо. На його думку, це була нищівна відповідь. Він обернувся до мене, задоволено всміхаючись. — Як я йому дав, га?

— Дивись, вони йдуть, — сказав я.

Ябеда і Стів полізли вгору схилом кратера.

— І нехай. Кому вони потрібні?

Ябеда озирнувся через плече й кинув на прощання останню образу:

— Обидва ви психи!

Ми з Джо були розчаровані вбогістю цього випаду. Ми й не подумали відповісти — це було б принизливо — і тільки мовчки спостерігали, як ті двоє швидко пробираються нагору між камінням.

— Цей нікчема Ябеда й горобця не поборов би, — зауважив Джо.

— А я поборов би, правда, Джо? — пропищав Енді.