Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

Голова й передні ноги Тайні були в норі, й він гарячково розкопував її.

— А ви дивилися — є там кріль, чи нема? — спитав Джо тоном знавця. Він теж став навколішки і, схопивши Тайні за задні лапи, сказав: — Ану, дай-но мені глянути.

— Тягни його, — підтакнув я тоном не менш авторитетним. — Подивімося, що там є.

— Нема дурних совати руку в нірку! — сказав Стів. Він підвівся і обтрусив коліна, удаючи, ніби його більше не цікавить, чи є там щось у норі. Він і досі не забув, як я віддухопелив його кийком.

— Ет, хто боїться змій! — зневажливо вигукнув я, ліг на землю й сунув руку в нору.

Джо тим часом тримав Тайні, який звивався й гарчав.

— Ось, будь ласка, я вже й дна дістав, — згорда сказав я, устромивши руку аж до плеча.

— У цій норі давно ніхто не живе, — оголосив Джо.

Він відпустив Тайні, і ледве я витер руку, той знову пірнув у нору. Але цього разу обрубок його хвоста не сіпався; песик тричі чмихнув, позадкував і запитливо подивився на нас.

— Гайда, — сказав Стів. — Рушаймо.

— Де Енді? — спитав Джо.

Енді сидів на землі між Даммі й Ровером, ськаючи бліх у Ровера. Пес аж млів од насолоди, мрійно дивлячись угору.

— Нащо ти привів Енді? — стражденно скривився Ябеда.

Енді скинув очі на Джо — мовляв, не підведи, розтовкмач йому як слід.

— Привів і край! — відрубав Джо.

Він вважав, що Ябеда не вартий зайвого слова. «Тільки-но гляну на нього, і вже кулак свербить», — часто казав Джо, тим самим вичерпно пояснюючи своє ставлення до нього.

Ми рушили вузькою стежкою, що в’юнилася схилом до вершини. Для мене ця стежка була особливо тяжка. Обабіч неї росла густа висока папороть, що чинила впертий опір кожному змахові моїх милиць. Йдучи крізь зарості, я завжди обирав найширшу стежку, але гору Тураллу оперізували тільки вузькі стежки, протоптані в папороті, що сягала мені мало не до пояса. Одну милицю я ставив на стежку, а ноги й друга милиця прокладали собі шлях крізь зарості.

Хитрощі, до яких я вдавався, аби завадити Ябеді й Стіву піднятися на гору без перепочинку, мали успіх, і на вершину ми зійшли всі разом. Міцний вітер, що не зустрічав ніяких перешкод на своєму шляху, дув нам просто в обличчя, ми з насолодою вдихали його на повні груди й радісно горлали, і крики наші відлунювали внизу, в глибокій чаші кратера.

Ми зіштовхнули вниз великий камінь і з завмиранням серця стежили, як він підстрибуючи летить у прірву. Мені страшенно хотілося збігти слідом за ним, подивитись, що ховається серед папороті й дерев, що росли на самому дні.

— Кажуть, там унизу є велика дірка, ледь-ледь прикрита землею, — сказав я. — І якщо наступити на те місце, то відразу ж провалишся у киплячу грязюку.

— Пхе, він же давно згас, — відказав Стів, як завжди, лише для того, щоб посперечатися.

— Може, згас, а може, й ні, — відрубав Джо. — Може, дно там і справді таке, що тільки ступив — і провалився. Але яке воно, не знає ніхто, — завершив він урочисто. — Жодна жива душа.

— А я ладен закластися, що там колись жили дикуни, — сказав Ябеда. — І як спуститися туди, то можна побачити їхню стоянку. Містер Такер колись знайшов тут їхню сокиру.

— Пхе! — озвався Джо. — Я знаю хлопця, в якого аж півдесятка таких сокир.

— А я візьму й злізу на півсхилу вниз, — заявив Стів.

— Ходім! — підхопив Ябеда. — Мені теж кортить подивитись. Гайда з нами, Джо!

Джо глянув на мене.

— Я почекаю вас тут, — сказав я.

Схили кратера були всіяні шлаком і камінням, яке було колись розпеченою лавою, а потім затверділо. Власне, то були закам’янілі згустки піни — такі легкі, що не тонули у воді. Подекуди зі схилів виступали оголені скелі, з поверхнею, гладенькою, мов застигла рідина, і круглі камені з зеленими прожилками. На крутих схилах де-не-де височіли евкаліпти, а між ними зеленіла густа папороть.

Ця стрімка, сипуча поверхня не давала опори для милиць, та навіть якби я міг твердо триматися на них, спуститися з такої кручі було мені не до снаги. Отож я сів, поклав милиці поряд і приготувався чекати повернення хлопців.

Енді, ясна річ, заявив, що не відстане від Джо.

— З Енді далеко не підеш, — сказав Джо, щоб якось підбадьорити мене. — Не нести ж його назад на руках. Ми спустимося тільки на півсхилу.

— Я можу ходити стільки, скільки тобі й не снилось, — обурився Енді.

— Ми ненадовго, — запевнив мене Джо.

Я стежив, як вони спускаються. Джо тримав Енді за руку. Голоси їхні віддалялись, аж доки я зовсім перестав їх чути.